У роботі право на життя визначено як онтологічну основу людського існування, що виступає фундаментальною конституційною цінністю. Воно розглядається не лише як базове суб’єктивне право, а як універсальний принцип, який формує аксіологічний каркас правової системи та забезпечує можливість реалізації всіх інших прав і свобод. Актуальність дослідження зумовлена потребою в теоретичному обґрунтуванні та систематизації комплексної, багаторівневої системи юридичних, інституційних та процесуальних гарантій права на життя в національному правовому полі України, оскільки забезпечення права на життя є імперативним моральним, соціальним і політичним обов’язком держави, що вимагає найвищого рівня гарантій та особливої уваги. Проаналізовано право на життя з позицій сучасної біоетики. Окреслено конституційні межі втручання держави у реалізацію права на життя. Висвітлено основи національної нормативно-правової регламентації права на життя. Проаналізовано її фрагментованість та доведено потребу у кодифікації норм, що регулюють різні аспекти реалізації цього права. Досліджено специфіку міжнародно-правового регулювання права на життя та імплементацію міжнародних стандартів у внутрішнє право.
Проаналізовано правову кореляцію між якістю життя та правом на життя. Доведено, що гідна якість життя (забезпечення базових ресурсів, соціальний захист, доступ до медичних послуг) є невід’ємною складовою розширеного розуміння права на життя. Розроблено та схарактеризовано механізми гарантування і забезпечення права на життя. Сформовано теоретичну конструкцію чотирирівневої системи гарантій (нормативно-правовий, інституційний, діяльнісний, просвітницький рівні), яка забезпечує комплексну інтеграцію повноважень органів влади та створює умови для ефективного захисту життя. Гарантування державою права на життя у роботі постає як комплексна, багаторівнева система, що функціонує на основі двовекторної стратегії: від формального закріплення норм (нормативно-правовий рівень) та створення спеціалізованих інституцій (інституційний рівень) до активної, процесуально оформленої діяльності (діяльнісний рівень), яка охоплює медичні, соціальні та правоохоронні заходи.
Узагальнено, що ефективність системи гарантування права на життя можлива лише за умови синтезу всіх рівнів, підкріпленого стратегічним плануванням, транспарентністю дій та належним контролем з боку незалежних інституцій.
Визначено медичну допомогу як ключову гарантію права на життя. Обґрунтовано, що своєчасна, якісна та безпечна медична допомога, особливо в умовах надзвичайних ситуацій, збройних конфліктів та в місцях несвободи, є критично необхідною умовою для збереження життя та реалізації позитивних зобов’язань держави. Держава зобов’язана не лише формально проголошувати право на життя, а й забезпечувати його реальну дієвість через розвиток інфраструктури охорони здоров’я, створення ефективної системи медичного страхування та чітке упорядкування прав пацієнтів. Акцентовано, що важливим аспектом є узгодження національного законодавства з міжнародними стандартами, що гарантує відповідність внутрішніх механізмів захисту життя загальновизнаним принципам прав людини. Упорядкування прав пацієнтів передбачає закріплення у законодавстві чітких гарантій щодо інформованої згоди, конфіденційності, права на вибір лікаря та лікувального закладу, а також механізмів захисту від неналежного медичного втручання. Лише за умови комплексного виконання цих завдань право на життя набуває реального змісту, перетворюючись із формальної декларації на дієвий конституційний імператив, що забезпечує безпеку, гідність та соціальну захищеність кожної особи. Окреслено особливості гарантування права на життя в умовах збройних конфліктів. Доведено, що держава має особливі зобов’язання щодо захисту цивільного населення, а імплементація норм міжнародного гуманітарного права виступає найвищою формою захисту життя в умовах зовнішньої агресії та воєнних дій. У роботі не лише систематизовано теоретико-правові засади права на життя, а й запропоновано комплексну модель його гарантування з боку держави, що поєднує національні та міжнародні стандарти, етичні та правові підходи, а також практичні механізми реалізації.
