Дисертацію присвячено дослідженню правового регулювання вирішення публічно-правових спорів у державно-службових відносинах.
Доведено, що поняття публічно-правового спору в загальноправовому розумінні слід тлумачити як вид юридичного конфлікту, учасником якого принаймні з однієї сторони є орган державної влади, місцевого самоврядування або ж відповідна службова особа, що наділена масивом владних повноважень. Сутність поняття влади для публічно-правового спору передбачає привілейованість державної влади наказувати, дозволяти та забороняти певний вид поведінки, що логічно відображає зміст державно-службових відносин, які й ґрунтуються на такому принципі.
З’ясовано, що державно-службові відносини вирізняються особливою сукупністю норм права, що регулюють вступ на державну службу, її проходження та припинення. Оскільки систему державно-службового права становлять: правовий статус; суб’єкти управління; процедури вступу, проходження та припинення державної служби; юридична відповідальність та особливий режим державної служби, – будь-які правопорушення, що виникли під час перебігу зазначених правових взаємин є державно-службовим спором у публічно-правовій сфері.
У дисертації обґрунтовано, що основними умовами виникнення публічно-правових спорів у сфері державно-службових відносин є: наявність правового конфлікту; ініціатива однієї зі сторін щодо розв’язання цього конфлікту в установленому порядку (що фактично передбачає звернення до уповноважених суб’єктів з дотриманням адміністративно-правової процедури); недоліки правового регулювання; правозастосовні проблеми.
Аргументовано, що сутність судової адміністративної юрисдикції в системі юрисдикційної діяльності суб’єктів захисту права державних службовців полягає в тому, що чинне законодавство визначає вичерпні межі компетенції щодо розгляду державно-службових спорів, а отже, створює належні й ефективні засади для забезпечення прав і свобод державних службовців, а також дотримання законодавства України про державну службу в спосіб формування єдності судової практики та правової визначеності.
До кола основних ознак публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин у дисертації віднесено: взаємозв’язок зі сферою державної/публічної влади; порушення норм публічного права; суб’єкт –учасник спору має публічно-владні повноваження; вирізняється ініціативністю виникнення (не може бути розпочатий в інший спосіб, крім як за ініціативою зацікавлених сторін); може бути розв’язаний у судовому чи позасудовому порядку.
З огляду на зазначене, до видів публічно-правових спорів у сфері державно-службових відносин належать ті, що: знаходяться в компетенції судової влади: а) віднесені до юрисдикції адміністративних судів; б) вирішуються в порядку кримінального судочинства; в) можуть бути розв’язані виключно Конституційним Судом України; виникають з питань вирішення конкретного виду порушеного права на: працю; грошове забезпечення; відпочинок; доступ до державної служби тощо; виникають на конкретному етапі державної служби: з питань прийняття громадянина на державну службу; щодо проходження державної служби; стосовно звільнення з державної служби. Також до окремого виду державно-службових спорів у сфері публічно-правових відносин віднесено спори між суб’єктами владних повноважень щодо компетенції в конкретній сфері. Предметом публічно-правового спору у сфері державно-службових відносинах є рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта публічно-правових відносин (яким може бути як орган державної влади чи місцевого самоврядування, так і конкретна посадова особа відповідного органу) у сфері реалізації норм права, що виникають, змінюються або припиняються у сфері державної служби.
Встановлено, шо підставу виникнення публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин учені й дослідники визначають у широкому та вузькому значеннях. У широкому такою підставою вважають порушення прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів інших учасників цих правовідносин. У вузькому значенні вчені визначають підстави виникнення публічно-правового спору у сфері державно-службових відносин як обґрунтовану ініціативу однієї зі сторін щодо розв’язання конкретного спору.
