Дисертаційна робота є науковим дослідженням, яке присвячено визначенню сутності та особливостей мінімальних державних норм та гарантій в оплаті праці, виявленню проблемних аспектів нормотворчості та правозастосування у вказаній сфері, а також розробці обґрунтованих теоретико-практичних пропозицій та рекомендацій для їх вирішення.
У роботі встановлюється, що оплата праці в Україні об’єктивується в комплексі правових відносин у сфері праці з соціально безпечної реалізації кореспондуючого обов’язку роботодавця винагородити (як правило, у грошовому виразі) працівника за виконану ним роботу (у формі заробітної плати, гонорару, суддівської винагороди тощо) згідно умов трудового договору, сторонами якого вони є, а також з урахуванням відповідного колективного договору (угоди). Оплата праці може розумітись в якості основного способу забезпечення достатнього рівня життя громадян, з огляду на те, що: по-перше, грошова винагорода за працю, як центральний елемент оплати праці, складає основний дохід переважної більшості працездатної верстви населення, а належний розмір такого доходу відображає спроможність працюючих громадян забезпечувати перебування у соціально безпечних умовах, реалізуючи право на гідне життя; по-друге, оплата праці корелюється із стандартами гідної праці, застосування яких обумовлює забезпечення гідного рівня трудового життя працюючих громадян (прямо чи опосередковано – й їх позатрудового життя); по-третє, оплата праці на макрорівні істотно впливає на динаміку соціально-економічного розвитку країни, що є фоновими умовами для перебування кожного працюючого громадянина (членів його сім’ї) у соціально захищеному стані, що є основою достатнього рівня життя громадян в сучасній соціальній державі.
Мінімальними державними нормами в оплаті праці наразі є встановлені законом імперативні базові правила, що чітко визначають кратність та нижні (порогові) межі в цілому та окремих елементів винагороди за працю та комплекс інших заходів, спрямованих на забезпечення достатньої та справедливої оплати праці працівників. Структуру таких норм складають: по-перше, мінімальна заробітна плата; по-друге, норми мінімальних коефіцієнтів підвищеної оплати за працю в межах дії спеціальних режимів виконання роботи: а) норма оплати праці за роботу в понаднормовий час; б) норма оплати праці за роботу в святкові та неробочі дні; в) норма оплати праці у нічний час; по-третє, норми мінімального рівня оплати часу простою не з вини працівника (аналогічно – при освоєнні нового виробництва, продукції); по-четверте, строково-процедурні норми: а) норми періодичності та строків виплати зарплати; б) норми індексації грошових доходів працівників. Натомість мінімальними державними гарантіями в оплаті праці є юридично (на нормативно-правовому та інституційно-організаційному рівні), політично та економічно забезпечені заходи забезпечення очікуваного результату застосування мінімальних державних норм в оплати праці. До основних таких гарантій відносяться: по-перше, гарантія презюмування пріоритету законних інтересів працівників та непорушності прав працівників, які випливають з мінімальних державних норм в оплаті праці; по-друге, гарантія обмеження оплати праці в натуральній формі як способу забезпечення зрозумілості розміру та структури винагороди; по-третє, гарантія отримання в письмовому вигляді інформації про оплату праці; по-четверте, гарантія виправдання законних очікувань (нормальної передбачуваності) в оплаті праці щодо строків (своєчасності) та повноти отримання винагороди за працю; по-п’яте, гарантії доплати та підвищеної оплати; по-шосте, гарантія правового захисту (можливості скористатися наявними формами, способами і засобами захисту права на оплату праці).
Комплексний аналіз національної системи правового регулювання мінімальних державних норм і гарантій в оплаті праці дозволяє стверджувати, що таку систему складають: по-перше, комплекс загальноправових, галузевих (свободи праці та заборони примусової праці; соціального партнерства і колективних переговорів; сприятливості правового становища працівника; соціальної безпечності відносин у сфері праці та ін.), інституційних (встановлення стабільних та періодичного переглядуваних мінімальних державних норм і гарантій; наукової обґрунтованості форм, способів і засобів унормування сфери оплати праці; універсальності поширення; пріоритету захисту суб’єктивних прав та законних інтересів працівника в сфері оплати праці; підтримання купівельної спроможності оплати праці та ін.) принципів; по-друге, нормативно-праві акти, а саме: а) законодавчі акти у сфері праці та зайнятості, оплати праці та інші закони України, що містять норми про правовий статус окремих категорій та груп працівників; б) підзаконні акти у сфері оплати праці.
