Дисертаційне дослідження присвячене комплексному теоретико-правовому аналізу законності та доцільності у процесі правозастосування, визначенню меж допустимого використання доцільності під час реалізації владних повноважень, а також розробленню практичних рекомендацій щодо вдосконалення законодавства і юридичної практики. Актуальність теми зумовлена необхідністю одночасного забезпечення суворого дотримання закону та прийняття ефективних, справедливих і своєчасних рішень у складних правових ситуаціях. У роботі розкрито сучасне розуміння принципу законності як багатовимірної правової категорії, що включає не лише формальне виконання правових приписів, а й відповідність діяльності держави засадам верховенства права, справедливості, правової визначеності, рівності перед законом та реального захисту прав людини. Досліджено історичну еволюцію цього принципу – від сприйняття закону як інструменту влади до сучасного розуміння його як засобу обмеження державної влади та гарантії свободи особи. Особливу увагу приділено правовій доцільності як самостійній категорії правозастосування. Її визначено як юридично допустиму свободу вибору найбільш обґрунтованого, справедливого та ефективного рішення серед кількох правомірних варіантів у межах компетенції уповноваженого суб’єкта та відповідно до мети закону. Обґрунтовано, що доцільність не протистоїть законності, а виступає необхідним інструментом її практичної реалізації у випадках правової невизначеності, наявності прогалин, колізій, оціночних понять чи альтернативних способів правового реагування. Уперше запропоновано авторський підхід до категорії “межі допустимого’’ як універсального критерію оцінки правомірності врахування доцільності. Такими межами визначено вимоги законності, пропорційності, розумності, добросовісності, правової визначеності, заборони свавілля та ефективного контролю. Розроблено модель механізму реалізації правової доцільності, яка охоплює послідовні стадії: встановлення правової ситуації, визначення меж компетенції, аналіз допустимих альтернатив, вибір найбільш обґрунтованого рішення, його реалізацію та подальший контроль. Правову доцільність охарактеризовано як процес інтелектуально-вольової діяльності та як результат у формі правозастосовного акта, що найбільш повно відповідає цілям правового регулювання й конкретним обставинам справи. У роботі вдосконалено підходи до класифікації форм реалізації правової доцільності залежно від сфери юридичної діяльності, суб’єкта прийняття рішення, рівня публічної влади, ступеня нормативної визначеності та характеру повноважень. Узагальнено ризики неправомірного використання доцільності, до яких віднесено свавілля, бюрократизм, корупційні прояви, перевищення владних повноважень, порушення принципу рівності учасників правовідносин та відчуження громадян від діяльності органів влади. Подальшого розвитку набули положення щодо ролі правової культури та правосвідомості як ключових гарантій належного використання доцільності. Обґрунтовано, що високий рівень професійної етики, внутрішньої поваги до закону та сформованого почуття справедливості сприяє ухваленню законних, виважених і суспільно корисних рішень.
