У дисертаційному дослідженні проведено глибокий теоретичний аналіз, здійснено узагальнення сучасних наукових підходів та запропоновано авторське науково обґрунтоване бачення конституційно-правових засад забезпечення національної безпеки.
Встановлено, безпека як наукова і філософська категорія має інтегральний характер та поєднує онтологічний вимір (об’єктивний стан світу, наявність чи відсутність загроз) та гносеологічно-аксіологічний вимір (усвідомлення, оцінка загроз і цінностей, переживання захищеності). Наголошено, сучасний науковий консенсус полягає в тому, що поняття безпеки є: 1) відносним, позаяк ступінь безпеки може бути вищим чи нижчим, а абсолютна безпека недосяжна; 2) динамічним, оскільки вимагає постійних зусиль підтримання; 3) багатовимірним, бо охоплює різні сфери життя та рівні організації суспільства). Різні дефініції роблять акцент або на результаті, або на процесі, або на суб’єктивному аспекті – тому їх варто розглядати як взаємодоповнюючі, а не взаємовиключні.
Наголошено, вдосконалення системи професійної підготовки військовослужбовців і працівників силових структур є визначальним фактором підвищення ефективності оборонного сектору та зміцнення національної безпеки України в умовах сучасних викликів, зокрема російсько-української війни, кіберзагроз, терористичної активності та інтеграції в міжнародні безпекові структури. З цією метою необхідно зосередитись на таких стратегічних напрямах: 1) впровадження сучасних освітніх стандартів, які відповідають міжнародним вимогам, передусім стандартам НАТО та ЄС; 2) формування суб'єктної компетентності військовослужбовців, що включає розвиток лідерських якостей, стратегічного мислення, здатності до відповідального прийняття рішень, морально-етичних принципів та високої мотивації; 3) посилення практичної спрямованості навчання шляхом регулярних тренувань, навчань і симуляцій, які максимально наближені до реальних бойових умов; 4) впровадження сучасних технологій у процес навчання, зокрема цифрових інструментів, моделювання бойових дій, віртуальної реальності тощо; 5) підвищення рівня міжвідомчої взаємодії через формування навичок координації та спільних дій різних силових структур у кризових ситуаціях; 6) забезпечення системи безперервного навчання та перепідготовки, що передбачає регулярне підвищення кваліфікації за актуальними військовими технологіями та стратегіями управління; 7) посилення психологічної підготовки персоналу з акцентом на формуванні психологічної стійкості до стресових умов, підтримці психоемоційного здоров’я та реабілітації після участі у бойових діях; 8) розвиток цивільно-військового співробітництва через формування навичок взаємодії з населенням, організацію гуманітарної допомоги, евакуації та відновлення об’єктів інфраструктури в умовах кризових ситуацій.
Визначено, забезпечення національної безпеки здійснюється через комплексний механізм, який охоплює нормативну та інституційну складові. Нормативна складова визначає правові рамки, в межах яких функціонують державні органи, здійснюється стратегічне планування та ухвалюються рішення у сфері безпеки. Інституційна складова передбачає діяльність органів державної влади, правоохоронних структур, військових формувань та громадських інституцій, що залучені до процесу забезпечення безпеки.
Встановлено, для підвищення ефективності силових структур необхідно: 1) удосконалити матеріально-технічне забезпечення, у тому числі сучасне озброєння та технології; 2) забезпечити модернізацію законодавчої бази відповідно до стандартів НАТО та ЄС; 3) розвивати міжнародне співробітництво у сфері національної безпеки; 4) вдосконалити систему професійної підготовки військовослужбовців та працівників силових структур.
Встановлено, концептуальне значення національної стійкості полягає у тому, що вона забезпечує: 1) стабільність суспільного розвитку через збереження функціональності політичних, економічних та соціальних інститутів навіть в умовах зовнішнього або внутрішнього тиску; 2) адаптивність систем державного управління до сучасних викликів (гібридні загрози, інформаційні війни, економічні кризи та технологічні зміни); 3) формування довгострокових стратегій національної безпеки, що базуються на превентивних механізмах захисту, а не лише реактивних заходах у відповідь на кризові ситуації.
