У дисертації розглянуто наукового працівника як спеціального суб'єкта трудового права (фізична особа, яка володіє спеціальною трудовою правосуб'єктністю, що здійснює наукову, науково-технічну, науково-організаційну або науково-педагогічну діяльність на підставі трудового договору (контракту) відповідно до норм трудового та спеціального законодавства, та на якого поширюються юридичні гарантії, притаманні суб’єктам трудового права загалом) та охарактеризовано за такими особливостями: 1) особливим видом трудової діяльності є наукова, науково-технічна, науково-організаційна або науково-педагогічна; 2) правове регулювання діяльності наукових працівників забезпечується як нормами спеціального, так і загального законодавства; 3) правовий статус наукового працівника як суб’єкта здійснення наукової діяльності доповнюється ознаками правового статусу працівника; 4) розуміння наукового працівника як фізичної особи; 5) особливий характер завдань і функцій наукового працівника; 6) особливий процес оформлення трудових правовідносин наукового працівника; 7) поширення на наукового працівника юридичних гарантій, притаманних суб’єктам трудового права загалом.
Трудоправовий статус наукових працівників як суб’єктів наукової діяльності визначається як нормативно закріплена сукупність прав та обов’язків, гарантованих державою, що регулюються положеннями загального та спеціального законодавства. До змісту цього статусу належать такі складові, як трудова правосуб’єктність, суб’єктивні трудові права та юридичні обов’язки, які виникають у процесі здійснення ними наукової діяльності.
Зроблено висновок, що особливості трудоправового статусу наукових працівників, які відрізняють їх від інших категорій працівників, полягають у необхідності проходження конкурсного відбору для зайняття посади; обов’язковості періодичної атестації; вимозі щодо підвищення кваліфікації та проходження стажування, що виступає ефективним механізмом удосконалення їх професійної компетентності тощо. До визначальних характеристик наукових працівників, які мають правове значення в контексті їх трудоправового статусу, віднесено такі: особа є науковцем, який має вищу освіту не нижче другого (магістерського) рівня; здійснює наукову, науково-технічну, науково-організаційну або науково-педагогічну діяльність на професійному рівні відповідно до умов трудового договору (контракту); незалежно від наявності наукового ступеня чи вченого звання володіє відповідною кваліфікацією, що підтверджується результатами атестації.
Зазначено, що забезпечення реалізації права на працю науковими працівниками здійснюється завдяки багатоелементному та багатоаспектному механізму, однією із ключових складових якого є гарантії, надання яких дає можливість науковцю відчувати себе захищеним від будь-яких негативних проявів та є необхідною умовою здійснення ним своєї професійної діяльності. Умовно передбачені юридичні гарантії для наукових працівників запропоновано поділити на гарантії, що забезпечують: (а) їхній вступ у трудові відносини; (б) безперешкодне здійснення ними трудових прав у трудових та пов’язаних з ними інших правовідносинах; (в) право на відновлення порушених трудових прав. Внесено пропозицію в ЗУ «Про наукову і науково-технічну діяльність» серед основних прав наукових працівників передбачити право на гідні умови праці та закріпити на законодавчому рівні гарантії забезпечення гідної праці у науковій сфері.
Проаналізувавши міжнародний рівень правової регламентації трудової діяльності наукових працівників в Європейському Союзі та Україні зроблено висновок, що важливим завданням для українських законодавців є побудова якісно нової законодавчої бази у сфері трудового права, яка б відповідала європейським стандартам праці, у тому числі й щодо питання організації праці наукових працівників. При цьому особливого значення повинно бути приділено правовому забезпеченню здійснення наукової діяльності не тільки на загальному рівні, а й на локальному. З огляду на те, що на сьогодні правове регулювання наукової діяльності в Європейському Союзі є більш розвиненим, ніж в Україні, оскільки нормотворчі повноваження наукових установ в Україні законодавчо обмежені, локальні акти не можуть змінювати положення нормативно-правових актів вищої юридичної сили. Водночас у Європейському Союзі дослідницькі інфраструктури мають можливість самостійно врегульовувати правовідносини з науковцями без обов’язкової кореляції з національним законодавством. Це зумовлено міжнародним характером зазначених інфраструктур, які формуються за участю кількох держав-учасниць та здійснюють свою діяльність на територіях кількох держав відповідно.
