Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». - Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, МОН України. - Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпро, 2025.
У дисертації досліджено сутність, особливості та історичні передумови формування інституту представництва, правовий статус представника в адміністративному процесі та шляхи їх вдосконалення в контексті євроінтеграційних процесів в Україні.
Історично модель представництва в Україні зазнала значної трансформації, яка полягала не у сталому, покроковому розвитку, а залежала від історичних та політичних подій на території нашої держави. У зв’язку з цим визначено та проаналізовано етапи розвитку та становлення інституту представництва в адміністративному процесі.
Проаналізовано походження різних форм представництва в адміністративному судочинстві, зокрема законного та договірного представництва, у контексті соціальних та економічних чинників. Так, законне представництво сформувалось переважно під впливом соціальних чинників та формування у суспільстві запит на забезпечення інтересів осіб, які через вади здоров’я або соціальний статус не можуть забезпечувати свою участь у спорах, які за часів Древньої Греції та Стародавнього Риму вже мали змагальний характер. Договірне представництво виникає як наслідок економічних зрушень у суспільстві, ускладнені відносини власності та неможливість участь впливових громадянин, батьків родин, патриціїв у всіх соціальнозначущих подіях, якими в ті часи також вважались і судові процеси, спричинили необхідність виокремлення прошарку вузьких спеціалістів.
Крім того, зроблено висновок про те, що адвокатура не є органом, який здійснює правозахисну функцію, хоча частина науковців і стверджує про наявність такої функції у адвокатури. Сформульовано власну дефініцію адвокатури як професіонального, публічно-правового об’єднання юристів, діяльність якого спрямована на забезпечення здійснення повноцінного та реального захисту прав та інтересів осіб (юридичних, фізичних) шляхом надання кваліфікованої правничої допомоги на засадах дотримання верховенства права, законності, незалежності та конфіденційності.
Сформульовано власний підхід до поділу процесуального представництва. Представництво за договором пропонується поділяти на адвокатське представництво та представництво юридичної особи посадовими особами такої юридичної особи (самопредставництво).
В свою чергу представництво за законом поділено на:
• законні представники – особи, які у зв’язку із сімейною спорідненістю (батьки, усиновлювачі) або покладеними державою соціальними функціями (опікуни, піклувальники) здійснюють представництво інтересів довірителя, який не володіє повною дієздатністю;
• особи, яким законом надане право на звернення в інтересах інших осіб або держави:
- державні посадові особи, уповноважені на здійснення представництва за посадою (прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини);
- особи, які здійснюють представництво юридичних осіб у зв’язку із отриманням спеціального статусу (розпорядник майна, управитель активів, ліквідатори (голови ліквідаційних комісій));
- громадські організації споживачів (об'єднань споживачів), яким відповідно положень ЗУ “Про захист прав споживачів” надано право подавати позови в інтересах невизначеного кола споживачів.
Досліджуючи судову практику було виявлено ряд проблем під час здійснення представницьких функцій державними посадовими особами (прокурорів та Уповноваженого з прав людини). Здійснено самостійне дослідження питання статусу ліквідатора, голови ліквідаційної процедури підприємства, який з однієї сторони позиціонується законодавстві як особа, яка діє в порядку самопредставництва, а з іншої сторони підпадає під ознаки законного представника. Зроблено висновок про те, що ліквідатор все таки є саме законним представником із специфічними ознаками та сформульовано пропозицію внесення таких змін у чинне законодавство.
Також у роботі досліджено питання юридичної відповідальності представника та проаналізовано роль представника та потенційні несприятливі наслідки, які може завдати некомпетентний представник. Так, наприклад, досліджуючи преклюзії у національному та закордонному законодавстві та судовій практиці (США, Німеччина, Британія), прийшов до висновку, що закордонний досвід демонструє, що неправильне або неповне обрання підстав позову може вплинути не тільки в рамках конкретної справи, а може й унеможливити подальше звернення осіб з аналогічним позовом. Отже, зроблено висновок, що адвокатська монополія полягає не у обмеженні доступу до професії та правосуддя в цілому, а спроба підвищити рівень якості юридичних послуг на ринку. Особа, звертаючись до представника, має бути впевнена у правильності обраних способів захисту свого порушеного права, чому має сприяти обмежений доступ по професії процесуального представника.
