Дисертація присвячена комплексному аналізу українських кінофестивалів як цілісного соціокультурного феномена, що поєднує інституційний, публічний, культурний та громадсько-комунікативний виміри.
У Розділі 1 «Теоретико-методологічні засади вивчення кінофестивалів як культурних інституцій» розкрито стан наукового розроблення проблеми та джерельну базу дослідження, а також доведено доцільність розгляду кінофестивалів як форми культурної публічності.
Зокрема, відзначено, що концепт культурної публічності є ключовою категорією для інтерпретації кінофестивалю як інституційного простору соціальної взаємодії, комунікації та смислотворення.
Акцентовано, що сучасні підходи Film Festival Studies дають змогу інтерпретувати кінофестиваль як активного агента у глобальному полі культурного виробництва. У межах цієї наукової парадигми фестиваль постає як автономна інституція зі своєю інфраструктурою, системою акторів, інституційною логікою та механізмами символічної влади. Структура програмування, відбіркові критерії, механізми легітимації, партнерські мережі та медіальні стратегії розглядаються як ключові параметри, що визначають професійний статус фестивалю, його культурну вагу та вплив на траєкторії фільмів і митців. У цьому контексті кінофестиваль не є пасивним каналом демонстрації кінопродукції – він виконує функцію модератора культурних процесів, що формує ієрархії, окреслює естетичні тенденції та визначає горизонти колективного сприйняття.
У Розділі 2 «Інституційна логіка та публічні практики українських кінофестивалів» розглянуто організаційні формати, джерела стійкості, кураторські стратегії та політику відбору на українських кінофестивалях, а також виклики, що трансформують їхню діяльність, та механізми їх кризової адаптивності.
Наголошено, що сучасний фестивальний рух в Україні функціонує як розгалужена система культурних інституцій із різними моделями організації та фінансування, а його організаційна архітектоніка характеризується високим рівнем диверсифікації та гібридизації. Концепт «інституційної диверсифікації» пояснює, що стійкість фестивалів забезпечується поєднанням п’яти домінантних організаційних форматів (від інституційної підтримки до нішевих), які сформувалися як відповідь на необхідність диверсифікувати джерела фінансування (державні кошти, гранти, приватні інвестиції, волонтерські ресурси).
Відзначено, що кризові роки спричинили закриття понад 15 регіональних фестивалів і появу восьми нових, переважно документальних про війну, що свідчить про структурну перебудову й зростання запиту на фіксацію воєнного досвіду. Провідні фестивалі продемонстрували інституційну стійкість: «Молодість» і ОМКФ не перервали діяльності навіть під час пандемії та війни, використовуючи гібридні, транскордонні та релокаційні формати. Масштабна цифровізація (DOCUSPACE, «Молодість»-49, MEGOGO-партнерство LINOLEUM) значно розширила онлайн- та офлайн-аудиторію. Паралельно відбулася професіоналізація комунікації.
У Розділі 3 «Кінофестивалі як платформа культурної репрезентації та соціальної тематизації» кінофестиваль розглянуто як соціокультурну подію та майданчик репрезентації українського кіно, а також тематичну типологію українського кіно, представленого на фестивалях.
Виявлено, що кінофестивалі є потужними соціокультурними подіями з вираженою темпоральністю, просторовістю, комунікативністю та перформативністю. Вони створюють тимчасові спільноти (глядачів, професіоналів, критиків), активізують професійні мережі, формують символічний капітал міст і регіонів та слугують механізмом конструювання колективної ідентичності. Найпоказовіше це проявляється в діяльності КМКФ «Молодість» (понад 50 років), Одеського МКФ, Docudays UA, Wiz-Art, KISFF, Kharkiv MeetDocs, «ОКО», «Німі ночі» та регіональних фестивалів («Корона Карпат», Карпатський гірський МКФ, «Кіно сусідів» тощо). Кожен з них виконує не лише естетичну, а й соціально-інтегративну функцію, об’єднуючи суспільство навколо спільних цінностей і травматичного досвіду.
Висновки ґрунтуються на комплексному аналізі українських кінофестивалів не як розрізнених подій, а як багатовимірних соціокультурних інститутів культурної публічності. У висновках підтверджено усі положення, винесені у наукову новизну, вони послідовно розкривають оригінальність і системність дослідження функціональних, організаційних та історичних аспектів фестивалів.
Ключові слова: кінофестивалі; культурна публічність; інституційна диверсифікація; кураторські стратегії; культурна легітимація; кризова адаптивність; соціальне тематизування; національна ідентичність; культурна дипломатія; деколонізація.
