Дисертаційне дослідження присвячене теоретико-методологічному обґрунтуванню Арктики як нової платформи глобальної економічної конкуперації між Китайською Народною Республікою та Сполученими Штатами Америки, аналізу механізмів формування гібридних стратегій взаємодії в умовах геополітичної напруженості й кліматичних трансформацій, а також визначенню перспектив еволюції арктичної політики як складової міжнародної економічної дипломатії для забезпечення стійкої взаємозалежності.
У роботі систематизовано еволюцію теоретичних підходів до сутності економічної конкуперації як гібридної стратегії, що поєднує конкуренцію та кооперацію, виокремлено ключові характеристики дуальності, стратегічної взаємозалежності та контекстуальної мінливості. Визначено генезу наукових підходів – від меркантилізму та класичної політичної економії до інституціоналізму й теорії ігор. Узагальнено дискурс розвитку коопетиції в Арктиці через синтез ресурсної теорії, економіки трансакційних витрат і мережевих моделей, що пояснюють баланс між суперництвом за ресурси та кооперацією у сфері кліматичного моніторингу.
Проаналізовано інституційно-регулятивну архітектоніку Арктичної ради, Конвенції ООН з морського права (United Nations Convention on the Law of the Sea – UNCLOS) та спеціалізованих форумів (Arctic Circle, Arctic Frontiers), розкрито особливості їхньої трансформації після 2022 року, а також визначено роль неарктичних акторів – Китаю, Японії, Республіки Корея – у формуванні поліцентричної системи гібридного врядування. Розкрито структуру економічних інтересів США та КНР, виявлено механізми мілітаризації та екологічних ризиків, а також окреслено потенціал синергійного ефекту в межах моделей Chimerica 2.0 та «арктичного ексклюзивізму 2.0».
Досліджено структуру взаємодії КНР з арктичними державами (Данія, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Швеція, Канада, росія), визначено домінування секторів зрідженого природного газу та рідкісноземельних металів, окреслено синергію між науковою дипломатією та економічним експансіонізмом, а також виявлено інституційні обмеження (FPIC, ESG-стандарти), які стримують залучення капіталу.
Удосконалено типологію форм конкуперації шляхом побудови мультикритеріальної класифікації (ізолююча, адаптивна, симбіотична), що формує аналітичне підґрунтя для сценарного прогнозування арктичного врядування (Nordic Plus, ATS-модель). Розвинуто концептуальні підходи до синергії військово-безпекових і науково-дослідницьких стратегій, доведено мультиплікативний ефект спільних ініціатив у галузях суднобудування, енергетики та моніторингу клімату.
Розроблено чотиривимірну модель арктичної конкуперації (інституційний, економічний, безпековий та науковий виміри), у якій враховано вплив глобалізаційних процесів, роль росії та НАТО, соціально-екологічні ризики. Емпіричний аналіз довів позитивний вплив кліматичних трансформацій на логістичні потоки (зростання інтенсивності Північного морського шляху) та відсутність прямої кореляції між мілітаризацією і рівнем кооперації, що підтверджує потенціал «м’якого управління».
Арктична конкуперація еволюціонує в напрямі інклюзивності, технологічного лідерства та екологічної стійкості. Обґрунтовано перспективу збільшення частки кооперативних ініціатив до 40–50% до 2030 р. у межах програм REPowerEU та Полярного Шовкового шляху, проте наголошено на потребі гармонізації правових рамок з урахуванням санкційних і кліматичних ризиків та асиметрії інтересів ключових акторів. Для США та КНР визначено, що стратегічна модернізація інституцій, локалізація «зелених» технологій і диверсифікація партнерств є ключовими імперативами полярної дипломатії та інтеграції в глобальні ланцюги створення вартості.
Ключові слова: економічна конкуперація, конкуренція, кооперація, Арктика, Китай, США, геополітичні виклики, інституційне врядування, синергійний ефект, кліматичні ризики, економічна дипломатія, Полярний Шовковий шлях, Північний морський шлях, ESG-стандарти, експорт, імпорт.
