Дисертація присвячена розгляду та систематизації культурологічних поглядів відомого американського митця і вченого Льва Мановича. Актуальність дослідження зумовлена відсутністю сталого системного інтересу з боку українських науковців (і не лише культурологів) до його теоретичної та художньої спадщини. Усвідомлюючи обмеженість традиційного методологічного інструментарію гуманітарних наук, який виявляється недостатнім для аналізу масивів цифрового контенту, що інтенсивно генеруються на початку ХХІ ст., Л. Манович одним із перших сформулював концептуально-методологічні засади переходу від «аналогового» минулого до цифрового майбутнього та обґрунтував необхідність співпраці між різними групами гуманітаріїв і фахівцями з data science, через що його вважають одним із засновників цифрової гуманітаристики.
З’ясовано основні причини низького рівня зацікавленості академічних вчених до його спадщини: інструментально-методологічна складність (щоб повноцінно працювати з його ідеями, потрібно не лише знати теорію, а й опанувати навички програмування, машинного навчання та комп’ютерної візуалізації); консервативність академічного світу порівняно з технологічним, тоді як вчений працює з найактуальнішими трендами та тенденціями, які змінюються щомісяця; концептуально-парадигмальний зсув у підходах до аналізу мільйонів артефактів, через що багато гуманітаріїв скептично ставляться до його намагань пізнати культуру через статистичні закономірності; спроби вийти за межі канону цифрового мистецтва, акцентуючи на масовій, буденній цифровій культурі (соцмережі, меми, дизайн інтерфейсів); критика оптимістичного наративу, адже він не є апологетом «культури участі» та «творчості для всіх»; абстрактність і масштабність його концепцій, операціоналізація яких у межах конкретного культурно-мистецького проєкту потребує додаткового обґрунтування.
Розкрито ключові засади позиції Л. Мановича саме як теоретика цифрової культури: а) софт-структуралізм, який підкреслює намагання автора знайти універсальні, структуралістські «граматики» для хаотичного світу цифрової культури, поєднання методів традиційного гуманітарного аналізу (як у лінгвістиці) з новим технічним об’єктом (софтом); б) позитивістський поворот у гуманітаристиці та концепція «культурної аналітики» як виклик герменевтичній традиції; в) конвергентний (інженерно-гуманітарний) дискурс (мова дослідника позбавлена політичної напруги, поетичної містики або філософської глибини, оскільки культура розглядається «зсередини» логіки коду та інтерфейсів, тобто так званого «детермінізму операційної системи» (програмної логіки)); г) цифровий матеріалізм, де «матеріалом» цифрової культури постає не комп’ютер як фізичний об’єкт, а структури даних, коди та алгоритми, які уможливлюють культуру та визначають її форму; ґ) акцент на континуальності, а не на дисконтинуальності: на відміну від багатьох медіаархеологів, які підкреслюють історичні розриви, автор показує, як старі медіа (кіно, фотографія) не зникають, а інтегруються в цифрове середовище, створюючи нові гібридні форми («глибокий ремікс»).
Підкреслено, що, попри фундаментальний внесок американського дослідника в теоретизацію цифрової культури та розроблення потужних концептуальних інструментів для розуміння ролі софту і даних, його підхід має певні обмеження. До них належать: ідейно-теоретична та ідеологічна залежність від технодетермінізму, недостатня увага до політичної економії та соціальних конфліктів, методологічна «елітарність» і надмірна схильність до кількісного редукціонізму, абстрактність і відірваність від конкретних практик, обмеження прогностичного потенціалу.
Ключові слова: Лев Манович, цифрова культура, візуальна культура, культурна аналітика, нові медіа, культурні дані, софт-культура, медіавізуалізація, штучний інтелект, цифровий матеріалізм.
