Дисертація присвячена аналізу проблеми любові та можливості її актуалізації в бутті сучасної людини, що було розглянуто в площині гендерного партнерства та екзистенціальних вимірів. Зазначено, що любов як екзистенціал людського життя на сьогоднішній день частіше розглядається в романтичному сенсі, тоді як потенціал любові уособляє шлях до єдності, консенсусу, людяності, гуманізму, мирного співіснування і співтворчості з Іншим як в річищі сім’ї, так і в суспільстві і між суспільствами.
Для того, щоб комплексно і системно розгорнути проблему, був використаний мультиметодологічний підхід. Герменевничний і компаративістський підхід допомогли з’ясувати специфіку і послідовність в осягненні любові в історії західної філософії та психоаналізу, виділити головне і важливе в її багатогранності її проявів. Підходи гуманістичного психоаналізу, персоналізму, метаантропології та андрогін-аналізу плідно взаємодоповнили одне одного, склавши єдину науково-теоретичну базу в розумінні предмета дослідження та глибше розкривши пов’язані з ним основні концепти.
Доведено, що любов є результатом свідомої актуалізації – особистісного прагнення, спрямування і зусиль, а тому не є стихійним явищем. В координатах гуманістичного психоаналізу любов виступає як здатність, яку не тільки можливо, але і необхідно реалізовувати в житті людини. Уточнено і доповнено розуміння волі до любові у річищі метаантропології, що у поєднанні з гуманістичним психоаналізом відкриває шлях до світоглядної роботи, в якій людина опановує любов як здатність, вміння, потенціал, який в собі щодня розкриває, мистецтво, якому вчиться і яке осягає. Персоналістичний підхід у поєднанні з андрогін-аналізом допомагає виділити критерії справжності любові, основою якої є особистість як духовно-душевна цілісність людини. Таким чином доведено, що справжня любов можлива там, де є міжособистісна площина та взаємодія, є динаміка морально-творчого та діалогічного зростання, екзистенціальної сумісності, взаєморозвитку на ниві щирості та краси спілкування, вчинку та відношення.
Аналіз феномену любові в західній філософській думці допомагає осягнути такі сторони любові, як ерос та карітас, які стосуються як особистісно-піднесених основ любові, так і милосердних, співчутливо-емпатичних її проявів. Виявлено, що ерос як серцевина і сутність любові неможливий без карітаса, який очищує ерос від нарцисизму та егоїзму, підтверджуючи достеменність любові у світлі моральності, відповідальності і прощення. Психоаналітичні розвідки з проблематики любові звертають нас до необхідності розрізнення справжньої любові від невротичної вимоги, помилкової еротичної спрямованості та дитячих закарбувань лібідо, що викликають інтенсивні емоційні стани під час закоханості, але не переростають у любов і часто викликають деструктивні прояви жалості до себе. Таким чином протилежністю любові виступає садо-мазохістичний симбіоз, в якому через домінування однієї людини над іншою немає діалогу у міжособистісній площині, в якій актуалізується ерос та співтворчі можливості. З’ясована роль архетипу в любові та закоханості. Виявлено, що в основі любові лежить не лише психологічна, але і екзистенціальна сумісність, яка не тільки закарбована на підсвідомому рівні культурних архетипів, але є результатом актуалізації – свідомим поштовхом людини до самовдосконалення і здатності любити.
Усвідомлено, що любов є потенцією, що поступово розгортається в бутті людини згідно еволюції її світогляду, особистісного розвитку і душевної зрілості. Основу дослідження становить метаантропологічний підхід, який дає стрижень новизни, висуваючи критерії еволюції любові в бутті людини. Екзистенціальні виміри у дослідженні представлені метаантропологічними концептами буденного, граничного та метаграничного буття, що розгортаються послідовно у зв’язку з домінантою волі людини як її внутрішнього спрямування.
Доведено, що в буденному бутті людини любов залишається на рівні стихійного явища, де на першому плані виступає симпатія, що може переходити у закоханість, та психологічна сумісність, яка скріплюється спільною волею до самозбереження і продовження роду. Саме тому у буденному бутті любов ототожнюється із шлюбно-сімейними відносинами. Однак, виявлено, що у буденності любов поступово згасає, адже відбувається міжособистісне відчуження, міра якого контролюється культурою любові, романтизацією ритуалів і традицій сімейно-шлюбного життя, потребою у спільному піклуванні про добробут та нащадків, а також впливом життійського гумору та іронії, що нейтралізує абсурд буденності у міжлюдських відносинах і спонукає людей піднятися над ним. Виявлено, що значимим у буденному бутті є зародження цінності сім’ї, дотичної до цінності любові, що важливо для людини граничного та метаграничного буття.
