Об’єктом дослідження визначено розвиток української історичної науки першої половини ХХ ст., а предметом – постать вченого В. Заїкина та його інтелектуальний доробок у галузі історіографії й історії церкви. Метою дисертаційної роботи є комплексне відтворення біографії В. Заїкина та з’ясування його внеску в дослідження проблем української історіографії та історії релігії і церкви в Україні. Дослідницькі завдання полягають в оцінці стану опрацювання теми, реконструкції життєвого шляху вченого, з’ясуванні його світоглядних настанов, аналізі досліджень з історії церкви та історіографії.
У першому розділі розглянуто теоретико-методологічну базу роботи. Проаналізовано стан наукового опрацювання теми та джерельний комплекс: враховано спогади, листування і публікації В. Заїкина, а також документи архівних збережень. Обґрунтовано використання комплексного методологічного підходу – поєднання біографічного, історико-системного, просопографічного та інтелектуально-історичного методів. Виявлено, що досі не існувало ґрунтовних спеціальних праць, які б цілісно висвітлювали біографію та творчість історика. Таким чином встановлено, що постать В. Заїкина та його інтелектуальна спадщина, досі слабо представлена в історіографічному осмисленні наукового дискурсу вказаної епохи, не відбувалася системна інтелектуально-історична реконструкція його особистості і поглядів.
Другий розділ роботи присвячено хронологічній реконструкції біографії В. Заїкина. З’ясовано, що «харківський» період (навчання у гімназії та Харківському університеті) заклав основу його наукових зацікавлень у галузі державного права й історії. Сімейне виховання, особливо вплив матері, прищепило йому повагу до релігії і моральних цінностей, що сформувало подальший потяг до церковно-історичних тем. Період роботи на Кубані поглибив усвідомлення В. Заїкиним ролі українського чинника у «південно-російській» історії. «Варшавський» етап його діяльності характеризувався, водночас, інтенсивною науковою працею, так і ідейними конфліктами з різними емігрантськими середовищами: В. Заїкин активно публікувався, викладав, листувався з представниками різних груп інтелігенції, переважно емігрантських. Саме у Варшаві він досяг інтелектуальної зрілості, прагнув розробити власну методологічну позицію – синтез українського державницького мислення з християнською етикою. Переїзд до Львова у 1929 р. відкрив нові можливості: В. Заїкин налагодив співпрацю з галицькою українською і польською інтелігенцією та місцевими періодичними виданнями, однак його православний світогляд та слобожанське походження викликали перестороги у частини галицьких інтелектуалів. У Львові В. Заїкин здобув ступінь магістра філософії (захистивши дисертацію про становище невільного населення на руських землях), але після радянізації Галичини в 1939 р. він був заарештований і загинув у чернігівській в’язниці НКВС у 1941 р.
Третій розділ охоплює наукові зацікавлення В. Заїкина з історії церкви. З’ясовано, що він по-новому оцінив традиційні історичні наративи християнізації Русі: детально досліджував діяльність княгині Ольги і Володимира Великого, наголошуючи на ролі як західних, так і східних християнських впливів на Київську Русь. В. Заїкин вперше чітко виокремив поняття «соборноправності» – рівноправної участі духовенства й мирян у церковному житті – і розрізняв його нормативну і фактичну складові; він дійшов висновку, що надмірне розширення «виборного начала» і свавільна участь мирян часто призводили до занепаду церковної дисципліни та інших кризових явищ.
Четвертий розділ присвячено історіографічним студіям В. Заїкина. Встановлено, що він одним із перших серед українських істориків-емігрантів системно проаналізував розвиток національної історичної думки після революції 1917 р., виокремивши головні школи – народовців, нову державницьку течію і проміжні позиції між ними. Він критично оцінював мемуарні джерела періоду української революції, зазначаючи партійну заангажованість багатьох авторів, але схвально сприймав ті тексти, що відображали якомога об’єктивнішу і цілісну картину епохи. Значний блок його спадщини становлять фахові рецензії та огляди польських, французьких і українських досліджень з проблем релігійної і політичної історії. В. Заїкин не лише оцінював якість рецензованих праць, але й пропагував нові методологічні підходи до студіювання та визнавав інноваційні результати колег.
