Дисертаційне дослідження спрямоване на комплексний аналіз теоретико-правових засад впровадження і використання інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності правоохоронних органів України. Особливу увагу приділено теоретико-методологічним підходам до застосування технологій штучного інтелекту та інших інноваційних рішень у правоохоронній сфері. Їх упровадження розглядається крізь призму забезпечення належного захисту прав і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку та підвищення рівня публічної безпеки. Водночас акцент зроблено на потенціалі таких технологій щодо підвищення інституційної ефективності правоохоронних органів, удосконалення професійної компетентності працівників, посилення їхньої безпеки та оптимізації результативності службової діяльності.
Обґрунтовано, що цифровізація правоохоронної сфери зумовлює необхідність переосмислення традиційних підходів юридичної науки та формування комплексної методології, здатної поєднати правові, технологічні й соціальні аспекти використання інформаційно-комунікаційних технологій. Методологію дослідження визначено як систему принципів, підходів і методів наукового пізнання, спрямовану на виявлення закономірностей формування та реалізації правових механізмів цифровізації правоохоронної діяльності. Розкрито зміст філософських, загальнонаукових і спеціально-юридичних методів, зокрема діалектичного, системного, логічного, історико-правового та порівняльно-правового, обґрунтовано їх взаємозв’язок і значення для аналізу правового регулювання впровадження інформаційно-комунікаційних технологій.
Здійснено теоретико-правовий аналіз поняття, сутності та завдань інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності правоохоронних органів. Доведено, що відсутність уніфікованого понятійно-категоріального апарату щодо правоохоронної діяльності, правоохоронних органів та інформаційно-комунікаційних технологій зумовлює правову невизначеність у сфері цифровізації органів правопорядку. Проаналізовано еволюцію понять «технологія», «інформаційна технологія» та «інформаційно-комунікаційні технології» у науковій доктрині й законодавстві України та запропоновано авторське визначення інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності правоохоронних органів.
У дослідженні проаналізовано принципи використання інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності правоохоронних органів як системоутворювальні засади правового регулювання цифровізації органів правопорядку. Запропоновано авторське визначення принципів використання інформаційно-комунікаційних технологій як системи керівних ідей, що визначають зміст і межі впровадження та застосування цифрових технологій. Сформовано класифікацію галузевих принципів та обґрунтовано необхідність їх нормативної конкретизації з урахуванням національної правової доктрини, європейського законодавства та міжнародного досвіду.
Здійснено науковий аналіз правової основи використання інформаційно-комунікаційних технологій у діяльності правоохоронних органів. Обґрунтовано відмінність між поняттями «правові засади» та «правова основа», визначено останню як структурно-нормативний рівень правового регулювання цифровізації правоохоронної діяльності. Проаналізовано національні та європейські нормативно-правові акти у сфері захисту персональних даних, кібербезпеки та прав людини в цифровому середовищі.
Осмислено концептуальні засади впровадження технологій штучного інтелекту у правоохоронну сферу. Визначено ключові юридичні виклики, пов’язані з використанням алгоритмічних систем, зокрема ризики порушення прав людини, приватності, принципів законності та підзвітності. Сформульовано підходи до правової легітимації застосування штучного інтелекту з урахуванням вимог верховенства права, прозорості та пропорційності. Запропоновано доповнити законодавство нормами щодо моніторингу законності програмного забезпечення з елементами штучного інтелекту та передбачити відповідальність розробників і правоохоронців у разі порушення принципів його використання.
Досліджено проблеми правового регулювання використання відеоспостереження з технологіями відеоаналітики (FRT), обґрунтовано необхідність цільового й контрольованого застосування таких систем, а також запровадження процедур дозволу, сертифікації алгоритмів та визначення строків зберігання даних.
