Дисертація присвячена дослідженню основних етапів розвитку школи живопису Ганьсу в контексті історії, географічної специфіки, регіональної культури. Актуальність дослідження зумовлена важливістю місця, яке вона займає в просуванні традицій китайського образотворчого мистецтва в контексті його регіональних особливостей, що є відправною точкою для пошуків контурів подальшого культурного розвитку Китаю з урахуванням етнічної специфіки.
Методологія роботи ґрунтується на загальнонаукових та спеціальних методах дослідження, інтегрованих з мистецтвознавства, історії, культурології, філософії та ін., що сприяло міждисциплінарній синергії наукової рефлексії.
У першому підрозділі «Історіографічний аналіз та джерельна база дослідження» першого розділу «Науково-методологічні засади дослідження» проаналізовані праці українських і зарубіжних дослідників, у яких сформульовані основні теоретичні засади дисертаційної роботи. Серед зарубіжних праць виокремлено розвідки загальнотеоретичного характеру, які формують соціогуманітарне та філософське тло для пояснення подій в регіоні. Важливе значення мають праці, в яких осмислені особливості китайського мистецтва.
У другому підрозділі «Регіональна ідентичність у мистецтві: ціннісні виміри інтерпретації локальних традицій у художній творчості» обґрунтовано, що художня творчість Китаю відображає етнічні особливості різних провінцій, які інтегруються у мистецтво. Вони визначають самобутність творів мистецтва, зокрема образотворчого, завдяки творчому натхненню, інспірованому з місцевої природи, традицій та творчих преференцій різних етнічних груп.
У першому підрозділі «Соціокультурні та мистецькі передумови формування академічних осередків живопису Китаю» другого розділу «Генезис та еволюція художньої школи Ганьсу в контексті розвитку китайського мистецтва» проаналізовано основні культурно-цивілізаційні чинники, які вплинули на формування академій живопису в Китаї.
Визначено, що система академій живопису є найбільш унікальною формою у структурі китайського мистецтва, зокрема демонструє певну спадкоємність і внутрішню логіку взаємозв’язку між політичною та економічною системами сучасного та традиційного імператорського Китаю.
У другому підрозділі «Етапи становлення Академії живопису Ганьсу: історична ретроспектива та сучасний стан» досліджено основні віхи становлення Академії живопису Ганьсу. Визначено основні історичні етапи розвитку Академії: підготовчий (1985–1990), перші роки заснування (1990–2000); період сталого розвитку (2000–2010), славетний період (2010–2020). Доведено, що хоча заснування Академії відбулося не так давно, за своїм розвитком вона втримує загальнодержавний темп, що визначило виключну цінність та значення її мистецької діяльності, унікальної школи живопису Дуньхуана в культурі та мистецтві провінції, Китаю та всього світу.
У третьому підрозділі «Спадщина Дуньхуана як фундамент регіональної мистецької ідентичності та творчих орієнтирів школи Ганьсу» показано, як культурно-історична спадщина провінції впливає на мистецтво Китаю, яке наслідує цивілізаційні здобутки та духовну спадщину регіональної культури, зокрема живопису Дуньхуана для створення та розвитку Дуньхуанознавства.
У першому підрозділі «Паломництво. Дуньхуан» як маніфестація мистецько-ціннісних орієнтирів школи Ганьсу» третього розділу «Стильові концепти та творчі домінанти художньої школи Ганьсу» досліджені основні культурно-мистецькі причини та напрями створення нової школи живопису Дуньхуана, що стало пріоритетним курсом художньої школи Ганьсу останніх років. Констатовано, що художники під впливом культури Моґао в Дуньхуані докладають зусиль, аби переосмислити та зберегти надбання мистецтва та культури династичного Китаю.
У другому підрозділі «Провідні митці Ганьсу: внесок у збереження та трансформацію традиційних технік і стилістичних парадигм китайського живопису» проаналізовані основні творчі здобутки та техніки митців, які визначають їхній внесок у збереження та еволюцію традицій китайського живопису.
