Дослідження присвячене комплексному мистецтвознавчому аналізу феномену інституційної критики як специфічної художньої практики, яка спрямована на виявлення та деконструкцію прихованих механізмів влади, ідеології та економіки в системі мистецтва. Робота охоплює історичний та теоретичний зріз розвитку цього явища у західному мистецтві другої половини ХХ – початку ХХІ ст., а також пропонує ґрунтовне дослідження специфіки, форм та етапів його становлення в українському культурному просторі доби незалежності. Актуальність теми зумовлена потребою в комплексному аналізі становлення критичних практик в українському мистецтві, визначенні їх місця у світовому контексті, та встановленні особливостей їхнього функціонування на тлі соціально-політичних змін в українському суспільстві, систематизації та узагальненні здобутків мистецтва доби незалежності. Проаналізовано стан наукової розробки проблеми та обґрунтовано методологічну базу дослідження. Встановлено, що сучасна джерельна база (праці Б. Бухло, Х. Фостера, А. Фрейзер) дозволяє розглядати інституційну критику як аналітичний інструмент деконструкції музею. Виявлено історичні передумови та причини виникнення цього напряму. Доведено, що ключовим фактором появи інституційної критики в 1960-х рр. стала криза модерністської автономії та вичерпність концепції «білого куба». Зафіксовано трансформацію ролі художника від виробника мистецьких об'єктів до дослідника систем легітимації, і трансформацію музею, який, втрачаючи своє нейтральне тло, набуває рис апарату контролю, і в такий спосіб конвертує символічний капітал у товарну вартість. Систематизовано етапи розвитку інституційної критики та проаналізовано її еволюцію. Розмежовано три хвилі: першу, зосереджену на фізичному просторі інституції (1960–1970-ті рр.); другу, яка досліджує питання суб'єктивності, управління та ідентичності (кінець 1980-х – 1990-ті рр.); третю, пов'язану з кураторським поворотом та новим інституціоналізмом (2000-ті рр. – дотепер). Обґрунтувано варіативність методів та форм творчості художників у межах інституційної критики. Виявлено наслідки розвитку напряму інституційної критики в сучасному мистецтві. Доведено, що головним результатом стало перетворення музею на платформу для постійної саморефлексії — розгортання дискусій про деколонізацію колекцій, етику репрезентації та відповідальність перед маргіналізованими спільнотами. Визначено специфіку українського мистецького інституційного контексту та здійснено періодизацію діяльності митців. Встановлено, що в Україні інституційна критика розвивалася як реакція на «інституційний вакуум» – специфічний стан, за якого художники були змушені критикувати не диктат сильних інституцій, як це відбувалося на Заході, а їхню відсутність, інертність чи структурну слабкість. Визначено три ключових об'єкти критики, характерні для українського контексту: пострадянська інерція; олігархічний капітал у культурній сфері; та непослідовна й непрозора державна культурна політика. Виокремлено етапи становлення форм та практик інституційної критики в українському мистецтві: 1990-ті рр. (радикальна провокація, «Фонд Мазоха»); 2000-ні рр. (колективна самоорганізація, «Р.Е.П.», «SOSka»); 2010-2020-ті рр. (дослідницький формат, робота з архівом, «Відкрита група», «Метод Фонд»). Висвітлено ступінь впливу практик інституційної критики на українську художню систему. Мистецькі інтервенції митців сприяли змінам в українських художніх інституціях. Ініціативи художників в роботі з колекціями та архівами музеїв сприяли переосмисленню принципів формування та експонування виставок. Приватні мистецькі центри, на прикладі PinchukArtCentre, включають в свої виставки роботи практик інституційної критики, і зважають на зміст цих робіт. Такі автори як Є. Самборський, С. Туріна, М. Алексєенко та інші вказували на можливість практичної зміни інституції зсередини, або ж демонстрували ефективність робіт альтернативних мистецьких інституції. Водночас випадки цензури робіт сучасних українських художників, від знищення муралу В. Кузнєцова в «Мистецькому Арсеналі», закриття виставки «Українське тіло», а також погрому виставки Д. Чичкана, вказали на певну незахищеність художників інституціями. Інституційна критика в Україні пройшла еволюційний шлях від деструктивного акціонізму 1990-х рр., зорієнтованого на реакцію на порожнечу, що утворилася після розпаду радянської системи, — до конструктивного інституційного будівництва 2020-х рр., спрямованого на збереження культурної суб'єктності в умовах екзистенційної загрози. Специфічний контекст зумовив провідну роль стратегій самоорганізації та заміщення, перетворивши інституційну критику на один із головних інструментів саморегуляції мистецького поля. Дослідження окреслює кілька напрямків, які потребують подальшого наукового опрацювання.
