Дисертацію присвячено комплексному дослідженню феномену петриківського розпису кінця ХХ — початку XXI століття як динамічної художньої системи та ключового компонента репрезентації української культурно-мистецької ідентичності. У праці вперше системно проаналізовано творчість сучасних майстрів, які працюють в Україні та за її межами, з акцентом на трансформаційних процесах, зумовлених набуттям розписом статусу нематеріальної спадщини ЮНЕСКО (2013) та викликами російсько-української війни. Наукова новизна ґрунтується на залученні ексклюзивних авторських інтерв’ю, що дозволило дослідити сучасний стан розпису крізь призму особистого досвіду митців та визначити актуальні механізми культурної дипломатії. У роботі простежено еволюцію петриківського малярства від народного промислу до системи візуальної репрезентації держави, де традиційні техніки адаптуються до вимог інокультурного середовища. Встановлено, що віртуозність «перехідного мазка», імпровізаційність та домінування білого тла є художнім вираженням таких рис національної ідентичності, як кордоцентризм та прагнення до свободи. Доведено, що під впливом суспільно-політичних викликів відбулося переосмислення традиційної іконографії: образи калини та маку трансформувалися у символи вшанування пам’яті захисників, Козак Мамай постає охоронцем культурного простору, а Берегиня та жар-птиця — алегоріями відновлення держави. У дослідженні запропоновано типологію стратегій репрезентації мистецтва за кордоном через розмежування «діаспорного» та «експортного» векторів. Діяльність представників діаспорного напряму (К. Криволап, М. Маляренко, О. Черьомушкіна) характеризується активною стилістичною адаптацією, використанням нетипових мотивів (екзотична флора, мариністика) та технологічним новаторством, зокрема застосуванням УФ-фарб. Натомість експортний вектор (Г. Назаренко, В. Тимошенко, Т. Чорна, Л. Зоркіна) зосереджений на збереженні академічного канону, його монументалізації та інституційній репрезентації на рівні дипломатичних місій. Досліджено високий рівень інтермедіальності розпису, що виявляється в його інтеграції у fashion-індустрію, дизайн інтер’єрів та цифрове мистецтво (NFT). Окрему увагу приділено ролі глобальних маркетплейсів (Etsy) та соціальних мереж як новітніх механізмів подолання стереотипів про народний промисел та забезпечення прямої комунікації зі світовою аудиторією. Важливим складником міжнародної промоції визначено інтерактивні практики — майстер-класи та артретрити (О. Черьомушкіна, Л. Зоркіна), які трансформують навчання в імерсивну практику психологічного розвантаження та занурення в український контекст. Виявлено, що репрезентація традиції реалізується на офіційно-дипломатичному, академічному та корпоративному рівнях, а також через діяльність Українських домів як культурних хабів. Особливу роль розпис відіграє в умовах вимушеної міграції, де заняття під керівництвом провідних майстринь набувають ознак арттерапії, сприяючи збереженню ідентичності та подоланню ізоляції. У дослідженні підсумовано, що поєднання виставкової діяльності з освітніми форматами забезпечує активне поширення петриківського малярства у глобальному просторі, підтверджуючи його статус універсальної візуальної мови. Результати роботи мають практичне значення для викладацької практики, музейної справи та розробки стратегій культурної дипломатії України.
