Визначено інваріантну та новітні складові поняття «тіло» / «тілесність» у французькій філософії кінця ХХ - початку ХХІ ст. А саме: у якості інваріантної складової було зазначено розуміння тіла як поля вразливості, експозиції та потреби у турботі, нерозривно пов’язаного з можливістю поранення, сорому, залежності від іншого, а також права на захист, відновлення й визнання. У якості новітніх складових поняття тілесності було виокремлено феноменологічно-афективний вимір, пов’язаний із плоттю, автоафекцією, самоданністю життя та інтеркорпоральністю; біополітичний і дисциплінарний вимір, у межах якого тіло постає як об’єкт нормалізації, нагляду, клінічної видимості та інституційного рішення; онтологію спільної експозиції, де тіло розглядається як спільна плоть і спільна вразливість; а також нейропластичний і травматичний вимір, у якому тілесність мислиться як пластична структура, здатна до зламу, перезапису, травматичного ушкодження та подальшого відновлення.
Досліджено сутність поняття «тіло» з позиції його зв’язку з категоріями буття, досвіду, ідентичності, вразливості, турботи, техніки, пам’яті, норми, влади та становлення. Зазначено, що у сучасній французькій філософії тіло перестає розглядатися лише як біологічний, анатомічний, механістичний або підлеглий свідомості об’єкт. Натомість воно постає як онтологічно первинне, історично сформоване, культурно нормоване, технічно опосередковане, політично кероване й етично навантажене поле людського існування. У цьому контексті тілесність розглядається не як другорядна характеристика суб’єкта, а як умова присутності людини у світі, форма її самоданості, спосіб входження в соціальні, культурні, технічні та біополітичні режими.
Охарактеризовано історико-філософські та культурно-онтологічні підґрунтя французької філософії тіла на межі ХХ-ХХІ ст. А саме: розкрито космологічні, калокагатійні та полісні виміри тіла в Античності, де тіло мислиться через належність до космосу, міри, виховання та політичної спільноти; креаціоністські, персоналістичні, сотеріологічні та дуальні виміри тіла у Середньовіччі, де тіло постає як створене, особисто належне, морально напружене й есхатологічно значуще; субстанційні, механістичні та автономні виміри тіла у Новий час, у межах яких тілесність дедалі більше об’єктивується, вимірюється й підпорядковується моделі автономного суб’єкта; а також екзистенційні, масові й технократичні виміри тілесного буття у сучасності, де тіло стає місцем досвіду, дисципліни, біополітичного управління, медійної репрезентації, технічної медіації та постлюдських сценаріїв.
Досліджено широку варіативність поняття «тіло» у французькій філософії кінця ХХ - початку ХХІ ст., яке набуває різних значень залежно від конкретного концептуального горизонту. Зокрема, у феноменологічному обрії на прикладі Мішеля Анрі тіло розглянуто як жива плоть, іманентна самоданність життя, автоафекція та патичне самопереживання, що не може бути редуковане до видимого організму або зовнішнього об’єкта. У психоаналітичному обрії на прикладі Дідьє Анзьє тіло осмислено через концепт «Я-шкіри» як первинну психічну межу, оболонку, контейнер, поверхню контакту й умову формування ідентичності, любові та внутрішньої цілісності суб’єкта. В історико-культурному обрії на прикладі Жоржа Вігарелло тіло розглянуто як історично сформована поверхня норм, практик, чутливостей, гігієнічних уявлень, постави, краси, ваги, сорому й соціального контролю. У техно-філософському обрії на прикладі Бернара Стіглера тілесність проаналізовано через концепт протезу, екзосоматизації, технічних носіїв пам’яті, уваги, жесту та зміни архітектури людського існування. У постструктуралістському обрії на прикладі Жиля Дельоза тіло осмислено через ризоматичний концепт «тіла без органів» як поле інтенсивностей, бажання, дестратифікації, машинних з’єднань і спротиву примусовій організації організму.
Охарактеризовано трансформаційний процес поняття тіла в європейській і французькій філософській традиції. Показано, що тіло проходить шлях від уявлення про нього як про носія провини, механізм, трудовий ресурс, нормальне продуктивне тіло або підлеглий додаток свідомості до сучасного розуміння тілесності як поля досвіду, влади, вразливості, технічної модифікації, етичної вимоги та боротьби за людяність. У цьому зв’язку обґрунтовано, що сучасна французька філософія тіла не створює єдиної завершеної доктрини, а радше формує множинне понятійне поле, у межах якого тілесність одночасно постає як жива самоданність, психічна межа, історична норма, технічна система та поле інтенсивностей.
