У дисертації здійснено комплексне мистецтвознавче дослідження еволюції акварелі як самостійного виду станкового живопису в художньому процесі України. Виявлено закономірності формування стилістичних традицій української акварелі, проаналізовано їх трансформацію у ХХ столітті та визначено новаторські практики початку ХХІ століття в умовах глобалізації й цифровізації мистецтва.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю систематизації історико-мистецького матеріалу щодо розвитку української акварелі, переосмислення її як автономного художнього медіуму та дослідження сучасних процесів інтеграції українських митців у міжнародний мистецький простір. Попри наявність праць, присвячених окремим художникам і періодам, комплексне дослідження розвитку акварельного живопису ХХ – початку ХХІ століття досі відсутнє.
Метою роботи є комплексний аналіз розвитку акварельного живопису в образотворчому мистецтві України ХХ – початку ХХІ століття, виявлення стилістичних трансформацій і визначення його місця в сучасному художньому процесі. Об’єкт дослідження – український акварельний живопис зазначеного періоду. Предмет – стилістичні традиції, художньо-пластичні особливості та сучасні мистецькі практики українських акварелістів.
У першому розділі обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження, проаналізовано українські й зарубіжні праці з історії акварелі, творчості художників, регіональних шкіл і виставкової діяльності. Систематизовано джерельну базу, що охоплює каталоги виставок, періодичні видання, художні альбоми та електронні ресурси. Уточнено поняття «акварельний живопис», «стилістична традиція», «художня практика», «індивідуальна манера». Методологічну основу становлять історико-мистецтвознавчий, формально-стилістичний, іконографічний, порівняльний, культурологічний і системний методи.
Другий розділ присвячено розвитку акварельного живопису України ХХ століття. Проаналізовано становлення професійної школи акварелі в контексті академічної освіти та взаємодії з народним декоративним мистецтвом. Виявлено синтез академічного рисунка, колористичної експресії та орнаментальності як основу національної стилістики. Досліджено функціонування акварелі в умовах радянської ідеології, її місце в системі соцреалізму, а також новаторські пошуки шістдесятників і представників неофіційного мистецтва, які розширили художні можливості техніки. Висвітлено розвиток акварелі в період незалежності України, зростання індивідуалізації стилю, пленерного руху, тематичної композиції, абстрактних і метафоричних форм.
У третьому розділі досліджено сучасний етап розвитку української акварелі. Проаналізовано розширення технічних можливостей завдяки змішаним технікам, великому формату, експериментам із фактурою паперу та авторськими технологіями. Висвітлено інтеграцію українських художників у міжнародний мистецький простір через виставки, симпозіуми, бієнале та професійні творчі спільноти. Окрему увагу приділено впливу цифрових технологій, використанню онлайн-галерей, соціальних мереж і віртуальних експозицій як нових засобів презентації та комунікації.
У висновках доведено, що український акварельний живопис ХХ – початку ХХІ століття пройшов шлях від допоміжної техніки до самодостатнього й концептуально насиченого виду мистецтва. Виявлено спадкоємність стилістичних традицій та їх адаптацію до сучасних соціокультурних умов. Сучасні мистецькі практики розширюють художні можливості акварелі та сприяють її інтеграції у світовий культурний і цифровий простір.
Наукова новизна полягає у системному аналізі еволюції української акварелі, уточненні періодизації її розвитку та визначенні місця акварельного живопису в структурі сучасного образотворчого мистецтва України. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання в освітньому процесі, підготовці наукових публікацій, каталогів виставок і мистецьких проєктів.
