Дисертація присвячена комплексному дослідженню правового регулювання інституту викривачів у сфері екологічної безпеки в умовах розвитку міжнародного, європейського та національного права. У науковій роботі здійснено комплексний доктринальний аналіз становлення та еволюції інституту викривання, його концептуальних засад, функцій та значення для забезпечення екологічної безпеки, прозорості державного управління і захисту суспільного інтересу. Розкрито історичний розвиток інституту викривачів від античності до сучасності, обґрунтовано концептуально-теоретичне визначення понять «викривач» і «викривання», а також здійснено правове розмежування категорій «інформатор», «викривач» та «свідок». Доведено, що викривання у сфері екологічної безпеки виконує не лише контрольну, а й превентивну функцію, виступаючи проявом правосвідомості громадянського суспільства та сприяючи запобіганню екологічній шкоді, захисту довкілля, здоров’я населення і забезпеченню сталого розвитку. Досліджено міжнародно-правові та європейські стандарти захисту викривачів. Простежено, що центральне значення у формуванні європейської моделі має Директива (ЄС) 2019/1937, яка визначає матеріальну та персональну сферу захисту, канали повідомлення та гарантії від репресій. Проаналізовано також положення Директиви (ЄС) 2024/1203 про захист довкілля за допомогою кримінального права, яка розширює роль повідомлень про екологічні правопорушення у механізмі забезпечення екологічної безпеки та уніфікує підходи до криміналізації найбільш небезпечних посягань на довкілля в межах Європейського Союзу. Окремо досліджено положення Директиви (ЄС) 2016/943, що регулює співвідношення між захистом комерційної та конфіденційної інформації і повідомленнями про порушення, що мають суспільне значення, визначаючи межі допустимого розкриття такої інформації та умови звільнення викривачів від відповідальності. Виявлено зв’язок інституту викривання зі стандартами ESG (Environmental, Social and Governance) та положеннями Регламенту (ЄС) 2016/679 (GDPR), які визначають правові засади обробки персональних даних у процедурах подання та розгляду повідомлень викривачів. Проаналізовано імплементацію Директиви (ЄС) 2019/1937 у державах-членах ЄС, зокрема Австрії, Франції та Угорщині. Виявлено відмінності у підходах до організації каналів повідомлення, обсягу гарантій захисту та інституційної автономії уповноважених органів, що свідчить про неоднорідність імплементації європейських стандартів. Окрему увагу приділено підходам НАТО щодо формування культури доброчесності та підзвітності, а також моделям правового регулювання країн-учасниць НАТО - Сполучених Штатів Америки та Великої Британії, які є орієнтирами розвитку інституту викривання та вплинули на становлення європейських стандартів. Встановлено, що у Сполучених Штатах Америки система захисту викривачів є фрагментованою та базується на комплексі спеціальних нормативно-правових актів, які регулюють окремі сфери суспільних відносин (зокрема екологічну, фінансову та сферу державної служби), що забезпечує диференційований, але водночас розгалужений механізм правового захисту викривачів. Натомість у Великій Британії ключову роль відіграє Public Interest Disclosure Act 1998 (PIDA), який запровадив цілісну модель захисту осіб, що здійснюють розкриття інформації в суспільних інтересах, визначивши єдині стандарти захисту від репресій, порядок здійснення захищених розкриттів та відповідальність за їх порушення. Здійснено порівняльно-правовий аналіз законодавства України та acquis Європейського Союзу у сфері захисту викривачів, що дало змогу оцінити ступінь відповідності національного законодавства вимогам Директиви (ЄС) 2019/1937 та сформулювати пропозиції щодо його подальшої адаптації. Зʼясовано, що українська модель поступово наближується до європейського підходу, однак характеризується обмеженою сферою застосування гарантій, переважно у межах антикорупційного регулювання, та наявністю термінологічних і системних розбіжностей.
