Дисертаційне дослідження спрямоване на цілісну реконструкцію та аналіз процесів трансформації мистецтвознавчих інституцій, а також їхнього безпосереднього впливу на формування концептуальних засад дослідження історії українського мистецтва. Робота охоплює період з 1917 по 1930 рік, зосереджуючись на теренах Центральної та Східної України. Актуальність теми зумовлена запитом на деколонізацію сучасного мистецтвознавства. Об’єктом роботи виступає українська мистецтвознавча наука та профільна освіта в період 1917–1930 рр. Предметом дослідження є інституційні трансформації, концептуальні зміни та ідеологічні механізми, що формували наукові парадигми. Методологічна база ґрунтується на розширеному розумінні «інституції» як системи організаційних принципів та нематеріальних конвенцій. Ключовими методами стали: компаративно-інституційний аналіз – для зіставлення українського досвіду з процесами легітимації державності через мистецькі наративи у Польщі, Чехії та Румунії. Історико-генетичний і хронологічний методи – для виявлення точок розриву в розвитку національної школи. Дискурс-аналіз – для відстеження еволюції термінології та ідеологічних нашарувань у текстах.
У роботі вперше комплексно реконструйовано процес заміщення національно-центрованої парадигми класово-соціологічною моделлю у дослідженні історії українського мистецтва, що дозволило диференціювати автентичні наукові здобутки періоду від пізніших ідеологічних нашарувань. Обґрунтовано концепцію тяглості мистецтвознавчої освіти в Україні (1917–1930 рр.), яка зберігалася попри радикальні зміни політичних режимів завдяки персональному складу викладацького корпусу та спадкоємності наукових підходів. Конкретизовано уявлення про загальноєвропейський вектор розвитку українського мистецтвознавства, який зберігався до моменту остаточного утвердження марксистської методології. Введено у науковий обіг значний масив раніше невідомих архівних документів, що розкривають послідовність створення, трансформації та ліквідації мистецтвознавчих осередків досліджуваного періоду. Уточнено основну інституційну реконструкцію мережі мистецтвознавчих установ (УАН/ВУАН, НДКМ, КАІ, КХІ тощо), що дозволило виявити латентні конфлікти між академічною спільнотою та радянським керівництвом та визначено, що трансформація українського мистецтвознавства у 1917–1930 рр. була не природною внутрішньою еволюцією, а результатом штучної ідеологічної корекції. На основі порівняльного аналізу нереалізованих планів академічних видань («Нарису історії українського мистецтва» та ін.) виявлено динаміку штучної заміни історичних маркерів. Удосконалено джерелознавчу базу досліджень історії наукових, що дало змогу спростувати низку фактологічних неточностей щодо структури та підпорядкування тогочасних наукових центрів. Удосконалено розуміння політико-адміністративних інструментів впливу на науку. Уточнено фактологічні дані щодо підпорядкування Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства (НДКМ) вищим навчальним закладам (КІНО, КХІ). Аналіз історіографії дозволив її поділити на чотири хронологічні групи, зазначаючи, що інституційний аспект трансформацій досі залишався висвітленим фрагментарно. Джерельна база дослідження включає фонди ЦДАВО, ЦДАМЛМ та Інституту рукопису НБУВ. Аналіз динаміки трансформацій наукових і освітніх установ, дозволив визначити п’ять етапів. 1917–1919 рр.: етап націєтворення, коли за короткий час української державності були закладені фундаментальні підвалини наукових інституцій. 1919–1924 рр.: період становлення радянської влади, яка намагалася підпорядкувати та реформувати вже існуючі структури. Створення Науково-дослідної кафедри (НДК) мистецтвознавства, яка доповнювала діяльність ВУАН та стала освітнім майданчиком. 1924–1926 рр.: час конфліктів та реорганізацій. Закриття Київського археологічного інституту (КАІ) та утворення Київського художнього інституту (КХІ). Конфлікт ректора КХІ І. Врони з НДКМ та від’їзд академіка Ф. Шміта з України. 1926–1929 рр.: відносно продуктивний період, створення нових осередків, таких як Харківська секція НДКМ та гурток «Studio». Розробка О. Новицьким плану Інституту історії матеріальної культури. 1929–1930 рр.: згортання інституцій, знищення самоврядування ВУАН та підпорядкування гуманітарних дисциплін економічним. Ліквідація НДКМ у Києві та остаточне демонтування системи до 1934 року. Дослідження зміни наукових парадигм через аналіз опублікованих текстів і планів нереалізованих видань дозволяє простежити, як під ідеологічним тиском відбувалося «вимивання» державницьких маркерів та їх заміна формаційними марксистськими категоріями. Доведено перехід від системного аналізу стильових трансформацій до класової теорії, де мистецтво почало трактуватися лише як «надбудова» над економічним базисом.
