Дисертаційне дослідження присвячене комплексному аналізу процесів формування колективних та індивідуальних ідентичностей в умовах кризових явищ ранньомодерного суспільства на прикладі чуми святого Карла у Венеції 1575–1577 рр.
Актуальність теми зумовлена зростанням інтересу сучасної історичної науки до вивчення соціокультурних наслідків епідемій, а також необхідністю переосмислення ролі кризових ситуацій як чинників трансформації соціальних структур і механізмів самоідентифікації індивідів та спільнот. Дослідження чуми у Венеції дозволяє розглядати епідемію не лише як демографічну чи медичну катастрофу, а як складний соціальний процес, що вплинув на всі рівні функціонування міського суспільства.
Об’єктом дослідження є соціокультурна динаміка венеціанського суспільства в умовах епідемії чуми другої половини XVI ст., тоді як предметом виступають механізми формування колективних та індивідуальних ідентичностей у ситуації кризи. Метою роботи є виявлення та аналіз трансформацій ідентичнісних моделей венеціанців під впливом епідемії, а також визначення ролі інституційних, медичних, економічних і релігійних практик у цих процесах.
У дисертації використано комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує методи соціальної історії, історичної антропології та історії повсякденності. Джерельну базу становлять нормативні акти, матеріали діяльності венеціанських магістратів охорони здоров’я, листування сучасників, наративні джерела, а також праці італійських і зарубіжних дослідників. Значну увагу приділено аналізу історіографії проблеми, що дозволило виявити основні підходи до інтерпретації чуми як соціального феномена.
У першому розділі здійснено огляд джерельної бази та історіографії дослідження, визначено методологічні засади та ключові поняття, зокрема категорії «колективної» та «індивідуальної ідентичності», що є центральними для роботи.
Другий розділ присвячений аналізу соціальних структур Венеції в період епідемії, практик виживання та адаптації населення, а також репрезентацій чуми у свідомості сучасників. Досліджено, як епідемія вплинула на соціальну стратифікацію, зміну поведінкових моделей та формування нових символічних уявлень про хворобу.
У третьому розділі розглянуто процеси формування колективних ідентичностей венеціанців через призму інституційних реакцій держави, діяльності магістратів, медичних практик, торгово-економічної поведінки та релігійних форм солідарності. Показано, що епідемія сприяла консолідації суспільства навколо ідей дисципліни, відповідальності та колективного виживання, водночас загострюючи соціальні відмінності.
Четвертий розділ зосереджений на аналізі індивідуальних ідентичностей у контексті чумної кризи. На основі персональних історій та казусів доведено, що ідентичність індивіда формувалася на перетині державних вимог, релігійних норм та повсякденних практик виживання. Встановлено, що епідемія виступила каталізатором переосмислення власного «я», змінюючи поведінкові стратегії та соціальні ролі.
У результаті дослідження доведено, що чума святого Карла у Венеції 1575–1577 рр. не лише порушила усталені соціальні структури, але й стала чинником глибокої трансформації ідентичностей. Епідемія сприяла формуванню нових моделей колективної взаємодії, посиленню ролі держави у регулюванні суспільного життя, а також зміні індивідуальних стратегій поведінки.
Наукова новизна роботи полягає у комплексному підході до аналізу чуми як соціокультурного феномена та у розгляді її як чинника формування ідентичностей. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів у подальших наукових дослідженнях, а також у навчальному процесі при викладанні курсів з історії раннього Нового часу, історичної антропології та історії медицини.
