Дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці міжнародного права дослідженням, яке присвячене комплексному розкриттю проблем міжнародно-правового та організаційного забезпечення колективної безпеки у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, специфіки сучасних міжнародно-правових механізмів її забезпечення в Європі в рамках Організації Північноатлантичного договору, концептуалізації напрямів їхньої модернізації в умовах появи нових загроз і викликів.
У роботі обґрунтовано тезу про необхідність перегляду концепцій міжнародної безпеки, які були сформовані після Другої світової війни та були оновлені після закінчення холодної війни, що передбачає розвиток ширшого розуміння міжнародної безпеки на основі новітньої парадигми колективної безпеки, яка, в свою чергу, ґрунтується на ідеї поглибленого міжнародного співробітництва, що засноване на універсальній системі цінностей та спільних інтересах.
Аргументовано, що нормативний підхід до визначення змісту колективної безпеки формується на основі «ідеальної» її системи чи моделі, яка б підходила для усіх учасників міжнародних відносин. Однак на практиці різні політичні позиції держав, як основних суб’єктів міжнародного права, стають основою до варіативності у рамках тих підходів, які були вироблені і нормативно закріплені міжнародним співтовариством.
Доведено, що відповідно до Статуту ООН існуюча архітектура системи колективної безпеки вибудована на принципах централізації і ієрархічності, відповідно до яких провідна роль в ній відведена Раді Безпеки ООН, яка наділена виключними повноваженнями щодо застосування сили для забезпечення миру і безпеки, а також принципі компліментарності, згідно з яким регіональні системи колективної безпеки доповнюють загальну модель колективної безпеки, що ґрунтується на Статуті ООН.
Формування регіональних систем колективної безпеки не є свідченням фрагментації міжнародного співробітництва держав у відповідній сфері. Диверсифікація систем колективної безпеки є важливою тенденцією останніх десятиліть, результатом якої є підвищення ефективності колективної безпеки з урахуванням регіональних особливостей та викликів. Регіональні системи колективної безпеки спрямовані на запобігання акту агресії проти своїх членів шляхом вироблення єдиних концептуальних підходів до усунення загроз миру та безпеці; вони передбачають тіснішу співпрацю між союзниками у разі здійснення акту агресії щодо будь-якого з учасників системи та враховують особливості політико-правового та економічного розвитку конкретного регіону.
В основу функціонування системи колективної безпеки Організації Північноатлантичного договору покладено насамперед принцип самодопомоги, який ґрунтується на індивідуальній здатності держав протистояти збройному нападу, що доповнюється принципом взаємодопомоги з боку інших держав-учасниць Альянсу.
Доведено, що НАТО не може надавати ані юридичних, ані політичних, ані практичних гарантій державам-членам чи державам-партнерам стосовно їхньої безпеки, оскільки не володіє ані ядерною, ані іншою зброєю, як і не має власних збройних сил. Стаття 5 Північноатлантичного договору не зобов’язує держави-учасниці системи колективної безпеки розгортати військові сили та засоби у разі нападу на союзника, а лише вимагає від них вжити заходи у відповідь у тій чи іншій формі на власний розсуд.
Концептуалізовано підхід, відповідно до якого норми, інститути та механізми, на основі яких здійснювалося глобальне управління в сфері безпеки після Другої світової війни, у ХХІ столітті зазнають серйозної ерозії. Сполучені Штати фактично відмовляються від ролі головного архітектора та гаранта системи колективної безпеки в Європі на користь забезпечення свого домінування у Західній півкулі та задоволення інтересів в Азії у вигляді односторонніх дій та демонстрації сили, а європейські союзники по НАТО змушені вдаватися до розробки нових стратегій для забезпечення своєї автономії у питанні гарантування безпеки та оборони, шукати альтернативні форми співробітництва, які не залежать від лідерства США.
Миротворча діяльність є важливим оперативним інструментом забезпечення колективної безпеки. Попри те, що така практика не отримала закріплення у Статуті ООН, вона стала важливим механізмом підтримання режимів припинення вогню та стабілізації зон конфлікту в ситуаціях, коли прямі примусові дії були політично неможливими. Миротворчі операції та миротворчі місії не є засобами колективної безпеки stricto sensu, оскільки спираються на згоду залучених сторін, однак вони покликані сприяти досягненню ширшої мети – підтримання міжнародного миру та запобігання ескалації конфліктів.
