Дисертаційне дослідження присвячене вирішенню актуального науково-прикладного завдання з обґрунтування теоретичних засад і розроблення практичних рекомендацій щодо взаємодії громадськості та органів публічної влади у забезпеченні регіонального розвитку в умовах демократичної трансформації, децентралізації та європейської інтеграції України. Здійснено комплексний теоретичний аналіз публічно-громадської взаємодії як наукової категорії публічного управління; встановлено, що це явище перебуває на перетині партисипативної демократії, колаборативного врядування, співвиробництва публічних благ та публічно-ціннісного менеджменту, жодна з яких окремо не забезпечує адекватного аналітичного інструментарію. Обґрунтовано авторське визначення публічно-громадської взаємодії у контексті регіонального розвитку як системної, інституційно організованої або спонтанно виникаючої сукупності відносин між організованою чи неорганізованою громадськістю та органами публічної влади, спрямованої на спільне визначення проблем, вироблення, реалізацію та оцінювання рішень. Виявлено чотири канали впливу взаємодії на регіональний розвиток — інформаційно-знаннєвий, легітимізаційний, ресурсний та підзвітності. Доведено принципову відмінність між формальною наявністю механізмів взаємодії та їхньою реальною дієвістю.
Розроблено типологію механізмів публічно-громадської взаємодії за чотирма рівнями — інформаційно-комунікаційним, консультативно-дорадчим, партнерським та ко-виробничим — із застосуванням критеріїв інституційного закріплення, реального впливу громадськості на зміст рішень та відповідності фазам регіонального управлінського циклу. Обґрунтовано принцип взаємодоповнюваності рівнів і виявлено феномен «інституційного заморожування» — домінування нижчих рівнів при недорозвитку партнерського та ко-виробничого. Проведено системний аналіз нормативно-інституційного забезпечення взаємодії від конституційних гарантій 1996 року до трансформацій в умовах воєнного стану; виявлено п’ять системних дефіцитів чинної нормативної бази: фрагментованість, диспозитивний характер вимог, процедурну орієнтованість без результативних стандартів, асиметрію нормативного охоплення між рівнями управління та відсутність механізму обов’язкового зворотного зв’язку. Систематизовано чинники результативності у п’яти групах та обґрунтовано поняття «критичного мінімуму» як системного порогу, нижче якого слабкість однієї групи чинників блокує результативність усієї системи.
Ключовим результатом стала розробка концептуальної моделі ефективної публічно-громадської взаємодії, що інтегрує сім структурних елементів: суб’єктний склад, рівневу та фазову архітектуру, механізми взаємодії, умови результативності, результати і систему зворотних зв’язків; модель містить вбудований механізм організаційного навчання, що забезпечує адаптацію без зовнішнього проектного втручання. Обґрунтовано методичний підхід, що структурує вісім заходів у трьох напрямах, зокрема запровадження обов’язкового зворотного зв’язку у формі «Звіту про врахування позицій», мінімального ресурсного стандарту для громадських рад, регіонального партисипаторного бюджетування з квотою 1,5–2,5 відсотка бюджету розвитку та єдиної цифрової платформи, інтегрованої з порталом «Дія». Розроблено систему моніторингу та оцінювання з чотирма групами показників і триярусною інституційною архітектурою. Практичне значення полягає у можливості використання результатів для вдосконалення державної регіональної політики органами публічної влади, при розробленні стратегій регіонального розвитку та у навчальному процесі закладів вищої освіти.
