У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та вирішене наукове завдання, що полягає у ґрунтовному кримінологічному дослідженні ролі громадськості у запобіганні злочинності в Україні. Дослідження процесу залучення громадськості до запобігання злочинності, форм та методів її участі у радянський період показало, що стрижнем розглядуваного інституту на той час були члени партії, комсомолу, інший громадський актив, діяльність яких координувалася КПРС.
Виділені істотні ознаки громадськості як суб’єкта запобігання злочинності та надано її поняття. Під громадськістю яка бере участь у запобіганні злочинності, слід розуміти соціально активну частину суспільства (окремі громадяни та їх об’єднання), зацікавлену в участі у заходах із запобігання злочинності, яка добровільно спрямовує свою діяльність на захист інтересів держави, суспільства й будь-якого члена спільноти від злочинних посягань та інших правопорушень та діє в межах суворого дотримання законодавства і засад моралі. Виокремлено блоки нормативно-правового регулювання діяльності громадськості щодо запобігання злочинності.
Обґрунтовано, що соціально-психологічний стан суспільства формується виходячи із сучасних тенденцій суспільно-політичного розвитку країни, результативності функціонування державної влади, соціально-економічного задоволення, законодавчої регламентації важливих напрямів життя українців, включеності у процес державотворення. Виокремлено чинники, що сприяють зниженню активності громадян у запобіганні злочинності, це: байдужість громадян та їх низька свідомість; недовіра до правоохоронних органів; корупція; страх; безробіття, низький рівень життя; незахищеність та зневіра у справедливість, низьке розкриття злочинів та нездатність правоохоронних органів забезпечити правопорядок, недосконале законодавство, у результаті чого можливо уникнути від кримінального покарання; низька пропаганда такої діяльності та поінформованість населення; відсутність матеріальних стимулів; безлад у державі; зайнятість.
Установлено, що громадськість здійснює свою запобіжну діяльність у прямих та непрямих формах. Пряма форма участі – це фізичне залучення до охорони громадського порядку, а саме діяльність членів громадських формувань правоохоронної спрямованості. У свою чергу така форма участі здійснюється як в правових формах, так і в формах неврегульованих правом. До непрямих форм участі громадськості віднесено: інформування (повідомлення про факти злочинів, що готуються, вчиняються та вже вчинені); здійснення комплексу заходів виховного, навчального характеру, спрямованих на створення належних умов для набуття громадянами своїх прав і свобод, а також виконання покладених на них обов’язків; забезпечення певної рівноваги у суспільстві шляхом створення атмосфери стабільності. Такі завдання виконуються неспеціалізованими суб’єктами запобігання злочинності.
Стверджується, що потреба взаємодії громадськості з державними органами у сфері запобігання злочинності обумовлюється тим, що діяльність більшості організацій громадськості здійснюється на самодіяльній непрофесійній основі, позбавлена централізації та має місцевий характер. Головними суб’єктами взаємодії з громадськістю у сфері запобігання злочинності є правоохоронні органи, Державна прикордонна служба України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Участі громадськості у запобіганні злочинності перешкоджає: небажання громадян брати участь у такій діяльності; недостатня поінформованість про таку діяльність; відсутність відповідної нормативно-правової бази, відповідної організаційно-правової структури, матеріального заохочення.
З’ясовано, що різноманітні форми участі громадськості у запобіганні злочинності у провідних країнах світу зводяться до: а) патрулювання; б) надання інформації про злочинців або факти вчинених злочинів; в) участь в антикорупційних заходах; г) сприяння у ресоціалізації правопорушників; д) надання допомоги жертвам злочинів; е) посилення захищеності власного майна; є) участь в інформаційних антикриміногенних заходах.
Зроблено висновок, що на практиці ефективність запобіжної діяльності громадськості майже не співвідноситься з досягнутими позитивними змінами у запобіганні злочинності. Це пов’язано з тим, що на перший план при оцінці ефективності діяльності громадських формувань ставляться кількісні показники: кількість їх членів, проведені за їх участю заходи, виявлені та затримані правопорушники, а не сприятливі зміни у моральній та правовій свідомості громадян, що досягнуті завдяки громадському впливу. На підставі аналізу організації та діяльності громадськості щодо запобігання злочинності запропоновані критерії оцінки її ефективності та заходи щодо підвищення останньої.
