Дисертацію присвячено дослідженню проблем правового регулювання соціального обслуговування осіб з інвалідністю в Україні. Обґрунтовано визначення інвалідності – підстави соціального обслуговування, як стійкої втрати особою здоров’я, що обмежує її життєдіяльність, унеможливлює здатність здійснювати діяльність у спосіб і в межах звичайних для людини, та зумовлює необхідність мінімізації наслідків складних життєвих обставин та включення такої особи у громаду.
Досліджено зміст права на соціальне обслуговування осіб з інвалідністю, яке передбачає можливість особи з інвалідністю, при настанні соціального ризику, отримати комплекс соціальних послуг в межах визначених законом чи договором, укладеним в межах закону, для мінімізації негативних наслідків соціального ризику та включення такої особи у громаду.
З’ясовано наукове поняття “принципів соціального обслуговування осіб з інвалідністю” як ідей, які визначають сферу надання соціального обслуговування, порядок встановлення прав та обов’язків суб’єктів правовідносин соціального обслуговування, механізм їх реалізації, а також гарантії захисту прав та законних інтересів осіб з інвалідністю.
Визначено основні проблеми дотримання принципу добровільності надання соціальних послуг особам з інвалідністю, які перебувають у спеціалізованих закладах з надання психіатричної допомоги. Сформульовано пропозиції щодо необхідності створення контрольно-наглядового органу, основним завданням якого було б здійснення контролю та нагляду за дотриманням прав пацієнтів у таких закладах.
Сформульовано визначення надавачів соціальних послуг, як юридичних та фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців, з галузевою правосуб’єктністю, метою діяльності яких є надання соціальних послуг і які одержали ліцензію на провадження діяльності у сфері надання таких послуг.
Доведено, що правовий статус надавачів соціального обслуговування має зобов’язальний характер. Він передбачає обов’язок суб’єкта в порядку і на умовах передбачених законом чи договором (укладеним в межах закону) надати особі необхідний їй вид соціального обслуговування і вимагати виконання обов’язків іншою стороною правовідносин. Особа з інвалідністю, яка потребує соціального обслуговування, реалізує своє право шляхом звернення до відповідного суб’єкта (який сприяє у наданні соціального обслуговування або безпосередньо надає соціальні послуги), а обов’язок перевірити обґрунтованість її потреби покладається на орган державної влади чи орган місцевого самоврядування.
Зроблено висновок, що порядок надання соціальних послуг визначається договором про надання соціальних послуг, який укладається між відповідним територіальним центром соціального обслуговування та особою з інвалідністю чи її законним представником. Встановлено, що основою такого договору є соціально-забезпечувальне зобов’язання.
Запропоновано розробити “Положення про оцінювання потреб особи/сім’ї у соціальних послугах”. Воно повинно включати: 1) права і обов’язки суб’єктів оцінювання потреб особи/сім’ї у соціальних послугах; 2) суб’єктів, які на основі оцінювання потреб, повинні розробляти індивідуальний план надання соціальних послуг; 3) процедуру затвердження індивідуального плану надання соціальних послуг; 4) підстави і порядок перегляду індивідуальних планів отримувачів соціальних послуг.
Звернуто особливу увагу на необхідність запровадження професійного навчання для працівників надавачів соціальних послуг. Таке навчання повинно передбачати: 1) дослідження та аналіз системи нормативно-правових актів у сфері надання соціального обслуговування; 2) ознайомлення із етичними правила, які застосовуються у роботі з отримувачами соціальних послуг; 3) формування та розвиток у працівників необхідних навичок та вмінь, що дають змогу підвищити ефективність соціального обслуговування.
Наводяться аргументи щодо необхідності удосконалення структури територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг), з врахуванням їхніх функцій в процесі організації та надання соціальних послуг та з огляду на вимоги державних стандартів соціальних послуг.
Значна увага в роботі приділена проблемам юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю зобов’язаними суб’єктами.
Обґрунтовано необхідність створення Національної ради з питань реабілітації осіб з інвалідністю.
