Дисертацію присвячено вирішенню актуальної наукової проблеми – культуротворчої функції українського аматорського театру кінця ХХ – початку ХХІ століття. Створено модель українського аматорського театру як неінституціональної театральної форми, що поєднує непрофесійних виконавців, діючих на громадських засадах. Доведено, що, будучи автономною складовою художньої культури з притаманною йому іманентною специфікою та виконанням окремих функцій у соціокультурній практиці, аматорський театр несе у собі загальні особливості певної культури, її цінності та патерни поведінки, у яких проявляється унікальність нації.
Розроблено концепт щодо культуротворчої ролі цього феномену в пострадянський період як модератора формування української ідентичності. Проаналізовано механізми його впливу на процес інкультурації та самоідентифікації особистості. Базуючись на парадигмі щодо соціалізації та інкультурації як двох аспектів єдиного процесу входження індивіда у соціокультурну систему, визначено роль сучасного українського аматорського театру як засобу цілеспрямованого конструювання внутрішнього простору творчої особистості, засвоєння та активного відтворення нею соціокультурного досвіду суспільства (соціальних норм, цінностей, зразків поведінки, звичаїв, культурних традицій), акумульованого у театральних формах. Акцентована увага на ролі аматорського театру у реабілітації та релаксації дітей з особливими потребами. Театр для дітей та підлітків виконує культуротворчу функцію через введення їх до вітчизняної та світової культури. Визначено, що у контексті культуротворчої функції репертуар аматорського театру стає засобом і результатом не тільки художньо-творчого, а й виховного процесу, метою якого є засвоєння індивідом соціокультурних зразків, норм, цінностей суспільства. Репертуар виконує роль механізму формування самоідентифікації і соціокультурної ідентифікації особистості та стає інструментом її інкультурації.
У межах концепту запропоновано і верифіковано періодизацію розвитку українського аматорського театру радянської-пострадянської доби, в основі якої лежить парадигма щодо зв’язку змісту, форм та функцій театру із соціокультурними реаліями. Здійснено типологію українського аматорського театру за певними критеріями (за видовим принципом, формою виконання сценічного твору, за віком учасників тощо). Аналіз типології українських аматорських театрів дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на різну організаційну і змістовну основу, неоднакову сценічну підготовку акторів, відмінні матеріальні та технічні можливості, розміри сцен, йде процес поступового наближення аматорського театру до професійного. Визначено інноваційні форми аматорського театру (вербатім, постмодерністський театр, метафоричний театр, театр книги, театр-музей тощо). Обґрунтована гіпотеза, що у ХХІ столітті межа бінарної опозиції аматорський-професійний театр стає прозорою, взаємопроникаючою.
