Об'єкт – сміх як соціокультурний феномен людського буття. Мета – соціально-філософське осмислення соціалізації сміху як універсального соціокультурного феномену людського буття в контексті його функціонування у стабільних та перехідних станах розвитку суспільства і культури. Методи – системний аналіз, порівняльно-історичний метод, структурно-функціональний, компаративний аналіз, метод дуальних опозицій, історичної ретроспективи, історико-філософської реконструкції та ін. Сміх розглянуто як універсальний соціокультурний феномен людського буття, який у процесі соціалізації і входження у світ суспільства і культури набуває якостей атрактора, що виступає агентом змін у нелінійній системі «природа-індивід-суспільство-культура», «перемикачем» соціокультурної ритміки, забезпечує перехід від періодів стабільного розвитку до перехідних станів і навпаки, а також трансформацію ціннісних парадигм, оновлення смислів, значущостей, ідеалів; сміх постає як природний регулятор рівноваги, що здійснює баланс сил оновлення й самозбереження цієї складної системи, що само організовується. Доведено, що у процесі соціалізації сміх здобуває собі місце в структурі суспільства і культури, відносини з якими набувають суб’єкт-об’єктного характеру; сміх не тільки виступає чинником соціалізації та ідентифікації індивідів, соціальних спільнот різних масштабів, людства в цілому, сприяє змінам у соціокультурній динаміці, але й водночас еволюціонує під впливом останньої; у результаті сміх, зберігаючи незмінними найхарактерніші атрибути (спонтанність (стихійність), «межовість», трансгресивність, амбівалентність, креативність, поліфункціональність), презентує свої численні модуси. Витлумачене поняття «модуси сміху» та подана їх класифікація за основними критеріями: за видами комічного, за суб’єктами сміху, за історичним часом, за функціональною спрямованістю. На основі соціальної синергетики (І. Пригожин, І. Стенгерс, С. Курдюмов, О. Князєва, Ю. Лотман, М. Хрєнов та ін.) та методології функціоналізму Р. Мертона розкрито механізм дії сміху як атрактора в нелінійній соціокультурній системі, що самоорганізовується; доведено, що в силу своєї амбівалентності в будь-який історичний період сміх проявляється двоїсто – як ствердження/сакралізація та руйнування/профанація одночасно; соціокультурне функціонування сміху представлене щоразу як домінуючим (проявленим), так і латентним впливом; виявлено схожість функціонування сміху як атрактора соціокультурної динаміки в рамках синергетичної парадигми та архетипової ролі трикстера в архаїчній міфології; показано, що новітня наукова парадигма і стародавня міфологія вдало взаємодоповнюються щодо розуміння функціонального призначення сміху в суспільстві та культурі. Здійснено концептуалізацію гендерної соціалізації сміху на підставі аналізу трьох основних гендерних стереотипів: матріархального, патріархального, феміністичного (сучасного). Визначено характер функціонування сміху на рівні соціальних спільнот як проміжної ланки між індивідом і суспільством. Здійснено системний аналіз сміху як чинника формування української національної ідентичності. Виявлено аксіологічну функцію сміху в міжпоколінному дистанціюванні на прикладі трьох останніх поколінь кінця ХХ – початку ХХІ ст. Проведено системний аналіз феноменів постмодерної карнавалізації, а саме: медіапростору (сфери політичного інформування, тілесності, реклами), науки, моди, спорту, дозвілля (клабінгу, туризму), есхатології; визначено, що в домінуючій функції сміх відповідно до закономірностей його прояву в перехідних станах значно порушив усталені норми й цінності кожної із зазначених сфер соціокультурного простору, спричинив панування «стомлюючої» святковості, проте, на противагу деструктивним наслідкам, у латентній функції – породив нові корисні смисли і значущості, у яких проглядаються контури майбутньої ціннісної парадигми. На основі методології Ж. Бодрійяра щодо алгоритмізації процесу утворення симулякрів проведено реконструкцію симулякризації сміху в умовах постмодерну. Здійснено філософську антиципацію механізму «перекодування» непродуктивних зразків карнавалізованого, симулякризованого сміху; з метою відродження зразків життєствердного, спонукального сміху запропоновано використати матрицю містерії, структура якої передбачає включення карнавального сміху й подальше перетворення його на сміх катарсичний, одухотворений, опосередкований трансцендентними смислами, що мотивує до нового етапу соціокультурного творення. Визначено соціальні практики, у межах яких можна реалізувати цей досвід: мистецькі, освітні, оздоровчі, соціально-педагогічні, благодійні проекти тощо.
Сфера – навчальний процес і соціальні практики.
