У роботі обґрунтовано теоретико-методичні засади розвитку патріотичного виховання учнів у школах України (1945–2019 рр.), під якими розуміємо сукупність вихідних наукових положень, що визначають концептуальні теорії, основні підходи, принципи, розгляд патріотичного виховання як складного суперечливого процесу, що у 1945–1991 рр. відбувався під впливом маніпулятивних технологій тоталітарної держави; у 1991–2019 рр. – з орієнтацією на відродження національних цінностей, впровадження форм і методів формування національно свідомої особистості, здатної до зміцнення державності й забезпечення територіальної цілісності країни.
У дослідженні визначено позитивний ретроспективний досвід патріотичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці радянського періоду (патріотизм як чинник об’єднання та розвитку суспільства на основі державницької ідеології, масовість, формування єдності поглядів на патріотизм; прогностична оцінка уникнення суспільних конфліктів у радянському соціумі; усебічна підтримка молодіжних організацій патріотичного спрямування; заохочення діяльності авторських шкіл) і доби незалежності (вивчення й переосмислення культурної спадщини; застосування соціокультурного підходу до теоретичного і практичного формування культури патріотизму; врахування етнічної специфіки, регіональних особливостей, утвердження системи національних цінностей; відповідність нормативно-правової бази викликам сучасності; оптимізація молодіжної політики), обґрунтовано перспективи його імплементації в сучасних умовах модернізації національної системи виховання.
Розроблено періодизацію розвитку патріотичного виховання в школах України в 1945–2019 рр., на основі історико-політичних і соціально-педагогічних особливостей розвитку державних утворень на українських землях визначено два взаємопротилежні історичні періоди патріотичного виховання, межею між якими стало утворення незалежної української держави в 1991 р. У межах радянської історичної доби (1945–1991 рр.) виокремлено: перший період (1945–1964 рр.) – ідеологічно-організаційний – становлення наукової теорії патріотичного виховання в умовах партійно-державного управління виховним процесом, нівелювання національних й особистісних особливостей, централізована уніфікація змісту навчальних програм, реалізація практики патріотичного виховання відповідно до радянської інтерпретації марксистсько-ленінської методології та концепції комуністичного виховання (у межах періоду визначено субперіоди: (1945–1953 рр.) – нівелювання загальнолюдських та морально-патріотичних цінностей, їхнє підпорядкування ідеї формування особистості відповідно до потреб тоталітарного режиму; (1954–1964 рр.) – становлення елементів демократизації виховного процесу; розвиток патріотичних переконань згідно з комуністичною ідеологією; упровадження елементів авторитаризму в педагогічну практику); другий період (1965–1991 рр.) – суспільно-пропагандистський – домінування ідей інтернаціоналізму та соціалістичного патріотизму (у межах періоду визначено субперіоди: (1965–1983 рр.) – тенденції до уніфікації суспільного життя, виховання відданості ідеям Комуністичної партії і радянської влади; нівелювання особистості; посилення педагогічного морально-патріотичного впливу на учнів; (1984–1991 рр.) – ухвалення документа «Основні напрями реформи загальноосвітньої та професійної школи» (1984 р.), який мав суперечливий характер, засвідчив непослідовність освітньої політики та кризовий стан радянської освіти й науки, їхнє підпорядкування ідеологічним інтересам).
Після проголошення незалежності розпочався національно спрямований період патріотичного виховання (1991–2019 рр.), у межах якого визначено субперіоди: (1991–2013 рр.) – урахування надбань національної української культури, гуманістичної педагогіки; збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання; повернення історичної пам’яті, видання історичних праць, публікація творів, що відображали реалії навколишнього життя та історичне минуле українського народу; популяризація правди про національно-визвольну боротьбу українського народу; демократизація освіти та виховання; індивідуалізація навчально-виховного процесу; (2014–2019 рр.) – активізація процесів патріотичного виховання, пов’язана з внутрішньо- і зовнішньополітичними подіями, необхідністю консолідації в умовах зростання зовнішньої загрози, подіями на сході України; перехід від регіональних програм розбудови національної системи виховання до реформ державного рівня, зокрема Нової української школи.
