Шевченко Л. М. Стильова парадигма української фортепіанної культури ХХ століття у світовому просторі

У дисертації досліджено специфіку стильової парадигми фортепіанної культури ХХ століття як нерівномірного суміщення пробетховеніанського академізму і моцартіанської детермінованості модерну-авангарду і позамистецьких виходів у грі, з яких національний менталітет, український зокрема, обирає особистісно забарвлене стильове оформлення, неповторно відтворене у різних піаністичних центрах і в Україні (Київ, Одеса, Львів, Харків та ін.). У роботі аргументовано, що логіко-лінгвістичне походження терміну «диз’юнктивність», яким виокремлена сутнісна ознака парадигмального виміру фортепіанного надбання ХХ століття, пов’язане із лінгвістичною всепроникненістю мислення цього часу. Робота з визначеним терміном дала можливість виділити існуючі протиріччя в мисленні минулого століття, в якому поділ на незмішувані пласти творення, соціально-культурного і мистецького, визначив стильову антитезу. Це породило, попри традиційну ієрархію цінностей, значимість культуроутворюючого механізму Віри, а також «неогетерофонію» більш-менш випадкових нашарувань і переваг. У дисертації заявлена гіпотеза парадигмального значення двоскладового виявлення піаністики XIX–ХХ ст. у антиномічному співвідношенні бетховеніанства і моцартіанства, як оркестрального фортепіанного мислення і «клавіризованої» гри, що на матеріалах даного дослідження отримала підтвердження внутрішнім розвитком її атрибутивних показників.