Дисертаційна робота присвячена обґрунтуванню науково-методологічних засад і практичних рекомендацій щодо формування регіональної політики регулювання інноваційного розвитку сфери туризму, що дало можливість здійснити теоретичне узагальнення та надати практичні рекомендації до розв’язання поставлених наукових завдань. Узагальнення підходів до визначення принципів стійкого розвитку сфери туризму дозволило поєднати їх у три основні напрями: збереження та мінімізація негативного впливу на навколишнє середовище; отримання економічних вигід від туристичної діяльності як для суб’єкта, що її здійснює, так і для приймаючої сторони; розвиток сфери туризму як умови підвищення рівня та якості життя населення. Авторська концептуалізація щодо стійкого розвитку сфери туризму дала змогу запропонувати підхід, при якому цей розвиток розглядається як відтворення процесів виробництва та вдосконалення туристичного продукту, за умов досягнення рівноваги або позитивного ефекту між екологічними, соціокультурними та економічними складовими туристичної діяльності та її наслідками. У роботі запропоновано науково-методологічний підхід до аналізу функціонування сфери туризму регіону, який ґрунтується на теоретико-концептуальному (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, моніторинг та прогнозування) та емпіричному (спостереження, вимір і експеримент) методах. Доведено, що одним з важливих аспектів інноваційного розвитку туризму в регіоні є соціалізація. Обґрунтовано, що важливими загрозами безпеки туризму є не лише тероризм та воєнні конфлікти, а й поширення небезпечних захворювань. В умовах пандемічної кризи виявлено два аспекти соціалізації туризму. По-перше, туристичні потреби населення є дуже вагомими в існуючих умовах небезпеки подорожей. По-друге, у межах дестинації зростає рівень несприйняття туризму як чинника, що загрожує стабільності та функціонуванню соціально-економічних та соціокультурних систем регіону. Сформована на основі соціальної доктрини туризму регіональна політика у цій сфері, яка базується на парадигмі інноваційного розвитку, може бути структурованою за вісьмома основними напрямами – адміністративно-управлінським, освітньо-науковим, соціокультурним, організаційним, інфраструктурним, технологічним, екологічним, інформаційним. У роботі доведено, що першочерговим аспектом локального напряму інноваційного розвитку туризму є наявність туристичного потенціалу, сформованого передусім природними та історико-культурними туристичними ресурсами та об’єктами території. Зазначено, що для формування ефективної регіональної політики у сфері туризму необхідним є створення умов для повноцінної реалізації найважливіших функцій цього виду економічної діяльності. Доведено, що важливе значення для забезпечення стабільності та ефективності функціонування сфери туризму має інституційне середовище, що характеризується досить складною структурою та може аналізуватися на різних ієрархічних рівнях – держави, регіонів та територіальних громад. В умовах політики децентралізації, яка в останні роки успішно впроваджується в Україні, інституційне середовище розвивається у новому напрямі, що дає змогу гарантувати сталий розвиток індустрії гостинності на локальному рівні через зростання ролі місцевих громад у процесах управління регіональним розвитком. Доведено, що на принципах збалансованості та сталості має базуватися інноваційний розвиток такого виду туристичної діяльності як екотуризм. Екологічний туризм дає змогу впроваджувати у практику туристичних організацій передусім процесні інновації, а також сприяє активнішому залученню науково освітньої сфери в інноваційну підсистему регіональної туристичної системи. Встановлено, що перевагою розвитку екологічного туризму в регіоні є також оптимальна інтеграція природного й історико-культурного потенціалу у процесі розробки і реалізації спеціалізованих тур-продуктів. Доведено, що в сучасних умовах існування пандемії COVID-19 і впровадженими обмеженнями туристичної діяльності в Україні перебуває на початку третього рівня синергетичної моделі. Зазначено, що критично важливим є ефективне регулювання інноваційних процесів задля збереження стійкості туристичної системи та переходу її до нового більш адаптованого стану. З урахуванням виявлених регіональних відмінностей, а також описаних моделей, обґрунтовано напрями, цілі, пріоритети та очікувані результати стратегії інноваційного розвитку сфери туризму в регіоні. Зокрема, виокремлено такі напрями (цілі) як інституційний (узгодження інтересів стейкхолдерів, формування інноваційних структур), організаційний (підвищення інноваційної активності туристичних підприємств, туристичний брендинг та ребрединг), соціальний (оптимізація туристичних потоків, безпека туризму, розвиток туристичної освіти і науки), просторовий (впровадження інновацій в просторовий розвиток дестинацій, використання туристичного потенціалу регіону на засадах сталого розвитку).
