Лялюк Г. М. Теорія і практика виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми в Україні (ХХ – початок ХХІ століття)

У дисертації вперше здійснено цілісний системний аналіз теорії та практики виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми в Україні (ХХ – початок ХХІ століття). Схарактеризовано теоретико-методологічні основи виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми та розкрито поняттєво-категоріальний апарат дослідження. Виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми розглянуто як педагогічну категорію і багатоаспектний феномен і проаналізовано у суспільно-політичному, соціокультурному, теоретичному, технологічному й інституційному вимірах. Виокремлено структурні компоненти концепції виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми та представлено її систему принципів. Обґрунтовано ідеєґенезу виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми та з’ясовано її ключові тенденції. Розроблено періодизацію практики виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми досліджуваного періоду та визначено основні тенденції її генези. Виокремлено позитивний ретроспективний досвід і шляхи імплементації продуктивних ідей в умовах реформування системи інституційного догляду та виховання дітей. Обґрунтовано праксеологічні аспекти виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми і систематизовано технології та інноваційні методи їх виховання. Визначено перспективні напрями удосконалення фахової підготовки, особистісно-професійного розвитку майбутніх педагогів / соціальних педагогів до реалізації інноваційної опікунсько-виховної діяльності. Подальшого розвитку набули уявлення про тенденції розвитку теорії і практики виховання дітей-сиріт у контексті особистісної парадигми, а також конструктивні ідеї з досвіду опікунсько-виховної діяльності дитячих будинків та інтернатних закладів освіти в Україні.