У дисертації здійснюється комплексна теоретико-дискурсивна концептуалізація історико-культурних процесів конституювання та інституалізації українського музично-драматичного театру як культуротворчого феномена у соціосфері державно-політичних, загальногромадських, соціально-економічних, адміністративно-господарських, міжкультурних, етнічних, регіональних і художньо-естетичних зв’язків у полікультурних умовах Російської та Австро-Угорської імперій останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. У системі соціокультурних зв’язків, на макро- і мікроструктурних рівнях соціосфери суспільства, вітчизняний музично-драматичний театр є невід’ємною складовою культурно-історичної спадщини України, джерелом збереження етнотрадицій, естетичного пізнання, вагомим чинником утвердження духовних цінностей і пріоритетів у діалозі культур Лівобережної та Правобережної України. Розкрито націєтворчий сенс соціокультурного статусу та ролі музично-драматичного театру в історії української культури. У дисертації розкривається сутнісний зміст макроструктурних зв’язків, що акумулюють взаємовідносини театру з навколишнім соціокультурним середовищем – владою, державними інституціями, громадськістю, критикою, культурно-освітніми організаціями «Громадами», «Просвітами», благодійницькими товариствами, етнічними театрами Наддніпрянської України. З точки зору мікроструктурних взаємозв’язків, обґрунтовується розуміння театру як складного інституційного комплексу. Соціосфера внутрішніх вимірів театру розкривається через напрями діяльності: організаційно-управлінського, нормативно-правового, фінансово-господарського та творчого типів. В організаційно-творчій сфері театру виокремлюються форми музично-драматичної діяльності: традиційні (бенефіси акторів, тематичні вечори на основній сцені, літературні бесіди, художні читання, благодійницькі вистави), а також інноваційні (комплексна синтезована концертно-театральна програма, комбіновані театралізовані програми для дорослих і юних глядачів, звіти українських музично-драматичних колективів у офіційній пресі). Разом з тим, у дослідженні українського музично-драматичного театру як національного культуротворчого інституту, що має чітко визначену ідейно-естетичну, творчу позицію, здійснено аналіз репертуарної політики. У зв’язку з цим розглянута жанрово-стильова специфіка формування музично-драматичного репертуару, визначені етнокультурні, художньо-естетичні домінанти, що виявилися шляхом еволюційного поступу: від реалістично-побутового стилю до появи на українській сцені елементів модерністського стилю, що засвідчило своєрідну «європеїзацію» українського театрального мистецтва. У роботі в контексті мікроструктурних художньо-естетичних зв’язків розкрито механізм дії театрально-глядацької комунікації та підкреслено, що вона є універсальною константою осягнення духовної цілісності національної ментально-культурної парадигми. Розглянуто художньо-естетичну та світоглядно-просвітницьку спрямованість гастрольної діяльності українських музично-драматичних колективів, що сприяла розвитку етнокультурних взаємозв’язків, створенню цілісного поліетнічного культурного простору. Обґрунтовано соціально-комунікативну, художньо-естетичну, просвітницьку роль театральної критики у процесі конституювання національних художньо-естетичних ознак українського музично-драматичного театру в соціосфері національної культури. Виявлено, що розвиток українського музично-драматичного театру на зламі століть, як і українського мистецтва загалом, відбувався в контексті еволюції європейської культури. Ключові слова: український музично-драматичний театр, національна культура, соціокультурні зв’язки, соціосфера, конституювання театру, інституалізація, міжкультурний діалог, театрально-критична думка, гастрольна діяльність, репертуар.
