У дисертації представлено мистецтвознавчу адаптацію, концептуалізацію та трактування філософсько-герменевтичної категорії емінентності тексту з міжгалузевою опорою на ідеї і положення естетики, культурології, компаративістики, філософії етнокультури. Музично-вербальна емінентність, досліджена в єдності її складових (мімезис, ділог і полілог, інтермедіальність, інтертекстуальність, трансцендентність, екфразис, інтерпретація) та доповнена рецептивними поняттями (асоціації, антиципація, аперцепція і ін.), розглядається в інтегративних вимірах програмової і вокальної творчості, «музичної» прози та музичного паратексту в літературі.
Перший вимір інструментальної програмовості, як синтетично-віртуального представництва в ній літератури та частково інших мистецтв, інтрамузичних і позамузичних імпульсів, розглянутий на зразках фортепіанних творів українських композиторів. Вивчення теоретичних праць дослідників різних епох дозволило визначити програмну музику як інструментально-синтетичний рід творчості, в якому відбувається асоціативно-віртуальна, закодована в заголовку (чи іншому паратекстуальному компоненті), когеренція вербального й музичного контентів на онтологічно-інтенційному, інтермедіальному та інтертекстуальному рівнях.
Другий – українська вокальна музика (камерна й хорова), де поетичний і музичний компоненти зливаються в синергії, утворюючи інший онтологічний ранг своїх слово-звуко-ритмів. Вибрані зразки вокальної музики, як парадиґми транстекстуальної художньо-творчої практики, прикметні не змаганнями за першість музики й поезії, помітними в багатьох теоретичних концепціях, а релевантною і, як вже було сказано, симультанною конвергенцією засобів обох мистецтв. Зазнаючи різностильових музичних тлумачень, одна й та ж поезія різнобічніше вияскравлює свої якості, адаптаційні можливості, позачасову актуалізацію.
Компаративні теорії «музичної» прози розвивалися як музикоцентрично, так і через домінування літератури (чи, значно рідше, інших мистецтв). Проза українських модерних письменників про музику, музично-критичні письменницькі спроби й літературно-публіцистичні надбання музикантів ввійшли до третього виміру сполучення обох мистецтв, що проявляється часо-просторово (у формах «виконання» чи «сприймання» тут-і-тепер) або ілюзорно (наприклад, у вигляді спогадів, абстрактних міркувань, ліричних відступів тощо). стали четвертим виміром такої інкорпорації. А заглиблення в функціонування і дію названих контактів виявило спеціальну важливість музичних заголовків у літературі та публіцистиці й стало спонукою до виокремлення цієї номеносфери у п’ятий вимір. Музична номеносфера заголовків служить провідною ниткою змісту, наділяє виклад особливими прикметами, нерідко стаючи ще й конструктивним проектом «будівельного матеріалу» форми.
У парадиґмах кожного емінентного виміру випливає на поверхню унікальна й питома для української культури роль народної пісні (ліричної, історичної, побутової, обрядової, паралітургійної, патріотичної) і пісенності загалом. Різноманітні знакові й символічні візії пісні у композиторів, письменників, поетів, науковців, музикантів наголошують на її «самоемінентності», а також на генологічно-питомому та кордоцентричному вкоріненні у професійно-художні форми національної культури та науково-критичні розробки.
Музично-вербальна емінентність – це мистецько-культурний феномен, що виявляється у фізичних (тобто, в-тілених) і метафізичних формах міметичної і діалогічної взаємозалежності (переважно запрограмованої в паратекстах), взаємовивищення (аж до трансцендентності) та взаєморепрезентації (інтерпретації) слова й музики через гетерофонію знаків і сенсів, у тому числі національно значущих.
Запозичення й обмін поняттями, жанрами, засобами та функціями, прибігання до замінників, еквівалентів, символіки виразу свідчать про наміри адресантів розширювати іманентні кордони мистецтв, знаходити нові пункти дотику між ними для взаємного збагачення поетик. Інтерпретація, що лежить у основі сприйняття інтеграційно-емінентних вимірів (музики за допомогою літератури, чи літератури за допомогою музики, чи інших дискурсів за допомогою слова й музики), дає привід до пошуку глибинних семантико-художніх кореспондувань і нових евристичних тлумачень, нарощування нескінченної множинності сенсів артефактів української художньої культури.
