Здійснено комплексне дослідження політики управління постконфліктними територіями як управлінського процесу, який локалізується в межах території, що зазнала впливу збройного конфлікту, розглядається як ресурс різними політичними акторами, потребує встановлення інституційного порядку і подолання наслідків конфлікту. Політику управління постконфліктними територіями досліджено через категорії: «постконфліктна територія», «збройний конфлікт», «постконфлікт», «постконфліктне управління», «політика управління». Вивчення предмету дослідження стало можливим завдяки міждисципінарним теоретикометодологічним підходам і методам політичної науки, політичної географії, геополітики, міжнародних відносин, політичної регіоналістики, конфліктології, права і політичного менеджменту. Обґрунтовано, що в контексті вивчення політики управління постконфліктними територіями немає потреби вивчати територію як предмет конфлікту. Доведена доцільність вивчення такої території в якості простору, що зазнав впливу збройного конфлікту, внаслідок чого має зруйновану систему управління або заслабкі інституційні форми розвитку, що потребують розбудови «з нуля» або реінтеграції в національну систему вищого рівня. Виявлено специфіку впровадження управлінських практик такими постконфліктними територіями, як: частина території Хорватії – Славонія, Баранія та Західний Срієм, Таджикистан, Бангладеш, Косово, Руанда, Камбоджа, Нікарагуа, Мозамбік, Боснія і Герцеговина, С’єра-Ліоне. У межах категоріального апарату, за допомогою вказаних наук і наукових напрямів, визначено «постконфлікт» як стадію зіткнення інтересів двох і більше акторів, що настає після завершення основних етапів конфлікту. Авторкою розглядалися такі випадки, де дві чи більше держави, або держава(- и) в особі уряду та певне(-і) організоване повстанське(-і) угруповання ставали суб’єктами збройного протистояння. Для деталізації категорії «постконфлікт» із використанням категорій політології, міжнародного права та міжнародних відносин надано характеристику форм та типів завершення конфлікту. Наведено авторське формулювання ознак завершення конфлікту: 1) досягнення сторонами конфлікту згоди щодо постконфліктного управління, 2) отримання стороною (сторонами) конфлікту або третьою стороною повного суверенітету (інституційного контролю) над територією, що раніше була охоплена конфліктом та 3) визнання з боку міжнародної спільноти факту закінчення конфлікту і формування легітимних інститутів. Значення міжнародного визнання для завершення конфлікту обґрунтовано за допомогою концепції «сепаратистських держав», що таке визнання не отримали, та компаративного аналізу кейсів «Косово» та «Придністров’я». У роботі обґрунтовано використання понять «політика управління», «управління постконфліктними територіями», «управління кризовою ситуацією». Виявлено конфліктність впливу і стратегій міжнародних та національних акторів на управління постконфліктними територіями, що обґрунтовано за допомогою дослідження генези ставлення міжнародних та національних акторів до управління постконфліктними територіями та їх політичних інтересів на постконфліктних територіях. Заявлено, що на постконфліктних територіях міжнародні організації виконують свої статутні функції, впроваджуючи модель «ліберального миру» на територіях, вразливих до зовнішніх впливів. Виявлено, що інтереси національних та міжнародних акторів збігаються в частині досягнення створення умов, за яких буде нівельовано вплив доконфліктної конфронтації цінностей. До дослідження введено концепт миротворчості як діяльності по встановленню миру (порядку системи), що підтримує та посилює інститути, які сприяють мирному співіснуванню та мінімізують конфліктогенні чинники. На базі критеріїв досліджено політику управління через інституційні та неінституційні практики у трьох секторах суспільного життя: безпека, економіка, соціокультурна сфера. Спираючись на запропоновану конфліктність стратегій національного та міжнародного рівнів щодо управління постконфліктними територіями запропоновано дві «ідеальні» (з боку її ініціатора) моделі національного та міжнародного управління постконфліктними територіями. Моделі побудовано, спираючись на досвід трьох постконфліктних територій – Хорватії, Таджикистану та Руанди. Ключові слова: конфлікт і постконфлікт, збройний конфлікт, постконфліктна територія, політика управління територією, управлінські практики, миротворчість.
