Актуальність виконаної дисертаційної роботи пов’язана з тим, що сучасна європейська стратегія «Здоров’я ХХІ ст.». та Глобальний план дій ВООЗ щодо підвищення рівня фізичної активності на 2018 – 2030 рр. закликає національні уряди та органи місцевого самоврядування активніше спрямовувати фокус державно-управлінської уваги на розвиток немедичного сектору в системі громадського здоров’я. Надзвичайно гостро ця проблема постала в умовах довготривалої пандемії COVID-19, адже через перевантаженість національних медичних мереж профілактичний зміст програм здоров’язбереження зміщується в позамедичний простір, де управління соціальними домінантами здоров’я реалізується на основі модифікації стилю життя. Зокрема, ініціатива ВООЗ «Глобальні рекомендації з фізичної активності для здоров’я» закликає національні уряди до активного упровадження заходів з організації і підтримки фізичної активності населення як ефективного способу первинної профілактики неінфекційних захворювань. З 2016 року Україна також долучилася до цього глобального руху, однак для досягнення належного рівня ефективності публічного управління у сфері оздоровчої рухової активності населення ще значно бракує теоретико-методологічного базису.
Наукова новизнадисертаційної роботи полягає у тому, що виконана робота презентує теоретичне обґрунтування сфери оздоровчої рухової активності як самостійного напрямку діяльності органів місцевого самоврядування та на цій основі висвітлює концептуальні напрямки удосконалення організаційно-правових механізмів управління у зазначеній сфері з метою підвищення рівня громадського здоров’я городян.
У дисертаційній роботі уперше комплексно обґрунтовано системні та інституційні характеристики публічно-управлінської діяльності органів місцевого самоврядування у сфері оздоровчої рухової активності, які включають: міжнародний та національний вимір правової імплементації (Угода про асоціацію з ЄС, Національна стратегія та Національний план дій розвитку оздоровчої рухової активності, законодавче регулювання місцевого самоврядування); проблемно-орієнтоване інституційне середовище на чолі з Національним координатором (Міністерство молоді та спорту України) та об’єкти цільового здоров’яформуючого впливу (діти, молодь), які взаємодіють в основних сферах життєдіяльності суспільства (освіта, навчання, дозвілля, праця, охорона здоров’я) та реалізується на основі ефективного застосування механізмів публічного управління (правовий, інституційний, фінансово-економічний, координаційний, соціально-психологічний, інформаційно-комунікаційний, механізми наукового супроводу, моніторингу та оцінки).
Отримані наукові результати дисертаційної роботи дозволили удосконалити концептуальні положення про структурно-функціональний дизайн державно-управлінської діяльності органів місцевого самоврядування в мегаполісах України стосовно розвитку оздоровчої рухової активності населення в контексті євроінтеграційної парадигми управління, основу якого формують компетентністно-орієнтований підхід (рухова компетентність людини), середовищний підхід (розвинена оздоровча інфраструктура територіальної громади) та інноваційно-орієнтований підхід (цільові оздоровчі програми, діджиталізація і сервісність оздоровчих послуг для мешканців).
Науковим здобутком дисертаційного дослідження є розробка підходів для ідентифікації п’яти рівнів державного регулювання розвитку сфери оздоровчої рухової активності в Україні: глобальне регулювання (Стратегії та керівні принципи ВООЗ, ратифіковані Україною міжнародні угоди), конституційне регулювання (ст. 1, 3, 23, 27, 33, 49, 50); загальне та спеціальне нормативно-правове регулювання (закони, укази Президента України, нормативно-правові акти уряду та ЦОВВ), самоврядне регулювання (ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»). Останній рівень регулювання забезпечується не тільки органами місцевої влади, а й самими городянами як суб’єктами публічного управління у сфері оздоровчої рухової активності.
Визначено ключові фактори ефективності державно-управлінської діяльності у сфері оздоровчої рухової активності населення на основі вивчення досвіду зарубіжних управлінських практик: наявність державного органу управління сферою фізичної культури і спорту (з виділенням штатної посади координатора з питань оздоровчої рухової активності – державно-управлінські новації Норвегії, Польщі); наявність національної стратегії та місцевої цільової програми розвитку фізичної культури і спорту з окремими напрямком оздоровчої рухової активності на державному та місцевому рівнях управління; належна комунікація органів державної влади та місцевого самоврядування з громадськими організаціями, бізнес-партнерами та городянами як головними замовниками послуг у сфері оздоровчої рухової активності.
