У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти дослідження політико-управлінської еліти в умовах постіндустріального суспільства» розглянуто еліту як протоелітну групу глибинної держави, що концентрує та використовує ресурси й можливості держави та суспільства для задоволення власних потреб, будує відносини на патрон-клієнтських засадах і для якої характерні популізм, дисфункціональність.
Взаємозв’язок формальних і неформальних інститутів функціонування політичної еліти дає змогу оцінити ефективність її діяльності й особливості розвитку, проаналізувати систему її формування, що є складною та включає такі елементи:
а) механізми рекрутування, які мають інституційні особливості укомплектування складу політичної еліти через успадкування, кровну спорідненість, володіння власністю, професійну компетентність, рівень освіти, партійну приналежність, особисту відданість та вислугу років;
б) канали рекрутування, які являють собою шляхи просування вгору у владній ієрархії. Обидва елементи не можуть бути в статичному положенні, вони завжди перебувають у динаміці й здатні змінюватися
У другому розділі «Адміністративна реформа в Україні: державно-управлінський аналіз» наголошено на тому, що реформування державного управління відіграє важливу роль у регулюванні переходу від командної економіки до ринкової, що відбувся в багатьох постсоціалістичних країнах протягом останніх кількох десятиліть після розпаду державного управління Радянського Союзу. Виявилося, що значного соціально-економічного прогресу досягли ті країни, які зуміли зробити свій державний сектор більш чутливим до стратегічних потреб суспільства.
Децентралізація, передача влади від центру до нижчих рівнів влади, означала б вертикальний перерозподіл влади. Однак простої передачі потужності недостатньо для того, щоб отримати вищу ефективність державного управління; сам національний уряд має бути переформатований. Україні необхідно було терміново реформувати застарілий чотирирівневий адміністративно-територіальний устрій, успадкований з радянського минулого. До теперішнього часу всі спроби втілити в життя адміністративно-територіальну реформу були невдалими й не виходили за межі опрацювання концепцій, які були досить суперечливими за своєю природою
У третьому розділі «Політико-управлінська еліта в умовах адміністративної реформи в Україні» встановлено, що структура та штат центрального уряду відрізняються від країни до країни. У деяких країнах усі службовці центрального уряду є державними службовцями; в інших адміністративний допоміжний персонал є державними службовцями, або лише той, хто виконує оперативні завдання. Однак в інших країнах ця сама організація включає державних службовців, а також працівників із трудовим договором. Деякі уряди призначають невелику групу державних службовців на вищу державну службу (ВДС). Цю елітну групу вважають ядром державної служби, що розташоване дуже близько до виконавчої влади й утворює прошарок між політиками та державною службою в цілому. Таким чином, систему вищої
державної служби (ВДС) стали запроваджувати приблизно через десятиліття після початку перехідного періоду в країнах Центральної та Східної
Європи
