Аргументовано, що зі здобуттям незалежності Україна у своєму баченні перспектив тяжіла до європейського способу врядування та ціннісних орієнтацій, а європейськість як цивілізаційний маркер притаманний Україні й історично, і географічно, і все більше ментально – до тої міри, що західний вектор розвитку країни українці відстоювали і під час Революції Гідності, і потім на східних фронтах, даючи відсіч російській військовій агресії. Наголошено, що гармонізувати суто просторову європейську приналежність з досвідом демократичного будівництва, сформувати відкриту конкурентну економіку та паритетні відносини з рівноправними політичними партнерами – зміст європеїзації прагнень України знайти своє місце на міжнародній арені. Актуалізовано й категоризовано для української політичної науки сутність і зміст поняття «євроінтеграційні практики», яке автором визначено як функціональну складову політики євроінтеграції, організованої згідно з конкретним планом роботи державної влади щодо впровадження європейських стандартів в усі сфери суспільного життя через процес створення нормативно- правової бази інтеграції, формування відповідних структур реалізації політико-правових рішень з метою набуття членства в ЄС. Практики – це конкретні дії і рішення, які здійснюються в інституціональному, дипломатичному та позаінституціональному напрямках. За цими критеріями в режимі реального часу Україна виконує умови Угоди про асоціацію, удосконалює національне законодавство, гармоніює середовище відносин з країнами-сусідами членами ЄС, здобуває досвід демократизації і конструктивної реакції на виклики і ризики сьогодення. Підкреслено важливість включення до євроінтеграційного поступу громадського сектору – представників та організації громадянського суспільства, які є одночасно рушієм та індикатором позитивних трансформацій, а також виконують функції запобіжника у можливих зловживаннях влади. Українське громадянське суспільство у вирішальні періоди державотворення довело свою спроможність відстоювати спільний національний вибір. Стратегічну затребуваність теми дисертаційного дослідження аргументовано й триваючою російською агресією проти України та актами гібридної війни, передусім, її інформаційним компонентом (пропаганда, дезінформація). Акцентовано, що, з одного боку, євроінтеграція може стати своєрідним рефреймінгом для посилення обороноздатності країни, з іншого боку, російська загроза – це не лише українська проблема, але й безпековий виклик усій Європі, тому консолідація зусиль для спільного спротиву є нагальною потребою для партнерів з ЄС.
