Дисертаційне дослідження присвячене вирішенню актуального завдання науки публічного управління – обґрунтуванню інструментів оптимізації взаємовідносин органів державної влади та органів місцевого самоврядування в процесі децентралізації та їх практичного впровадження.
Здійснений теоретико-методологічний аналіз концепту оптимізація у політико-управлінському дискурсі, дозволив розкрити сутність оптимізації у діяльності органів публічної влади як однієї із форм узгодженої взаємодії державно-управлінських структур, яка має на меті забезпечити ефективність реалізації відповідних організаційних функцій.
Доведено, саме завдяки оптимізаційній ролі відбувається певна циклічність у розвитку організаційної структури та прискорюється її функціональна модернізація. А це в свою чергу призводить до організаційно-функціональної стабільності системи публічного управління.
Розкрито стан та особливості наукового дослідження проблематики оптизації взаємовідносин органів державної влади та органів місцевого самоврядування в контексті децентралізації влади в Україні.
Встановлено, що концептуалізація даної проблематики у фаховій літературі відбувається з позицій наукового пошуку оптимальної для українських реалій моделі територіальної організації публічної влади, який ведеться у декількох контекстах: теоретико-методологічному обгрунтуванні процесів децентралізації та аналізу їх оптимальних моделей; аналізу зарубіжного досвіду трансформації оптимальної моделі взаємовідносин органів публічної влади на місцевому рівні на засадах децентралізації владних повноважень; оцінки вітчизняного досвіду оптимізації системи виконавчої влади в рамках реалізації адміністративних реформ; моделювання реформи місцевого самоврядування і реформи адміністративно-територіального устрою.
У дисертаційні роботі також вивчено специфіку українського досвіду становлення та реформування політико-адміністративної системи на регіональному рівні.
Доведено, що формування інституціонального поля діяльності з побудови моделі публічного управління, заснованої на принципах децентралізації, субсідіарності, характеризувалося в українських реаліях відсутністю системного підходу до даної проблематики на урядовому рівні.
Визначені та обґрунтовані перспективні напрями оптимізації взаємовідносин органів державної влади та органів місцевого самоврядування з огляду на триваючі процеси децентралізації влади в українській державі. Як такі розглядаються: удосконалення інституціональної основи децентралізації владних повноважень органів публічної влади; посилення ролі органів місцевого самоврядування з метою їх більшої дієздатності. Утворення власних виконавчих комітетів обласних і районних рад з одночасним наданням органам місцевого самоврядування реальних повноважень; – унесення відповідних змін до законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» і «Про місцеві державні адміністрації»; – одночасне запровадження бюджету місцевого самоврядування з бюджетами області та району. Останні мають входити до складу Державного бюджету. Формування бюджетів місцевого самоврядування повинно здійснюватися за рахунок власної дохідної бази, напрямами бюджетної політики має стати децентралізація загальнодержавних податків і збільшення частки місцевих податків у бюджетах на місцях.
Обґрунтовано доцільність прийняття окремого, базового закону «Про делегування органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади». Такий закон має визначити мету, умови, способи і порядок делегування окремих повноважень органів влади; окреслити предмет делегування та перелік тих повноважень, які не підлягають делегуванню органам місцевого самоврядування; закріпити систему делегованих законом повноважень; суб’єктний склад; строки, на які делегуються повноваження, встановити порядок передачі фінансових, матеріальних ресурсів для здійснення делегованих повноважень; форми державного контролю; відповідальність за неналежне виконання делегованих повноважень, неналежне матеріально-фінансове забезпечення повноважень тощо.
Доведено, що серед напрямів вдосконалення правової основи здійснення делегованих повноважень необхідно виокремити впровадження практики укладання адміністративних договорів при застосуванні договірного способу делегування повноважень.
Встановлено, що договір набув усіх рис особливого універсального засобу управлінської діяльності. В адміністративному договорі, державний орган виконавчої влади виступає носієм державно-владних повноважень, за допомогою яких реалізує властиві йому управлінські функції, і договір у силу цього має риси, які свідчать про неможливість віднесення його до звичних цивільно-правових договорів.
Сфера застосування адміністративного договору розглянута у співвідношенні зі сферою застосування акта управління і сферою здійснення державного управління в цілому. Докладно проаналізовані варіанти співвідношення договору й адміністративного акта, котрі як засоби реалізації державної виконавчої влади рівноправні.
