У дисертаційній роботі теоретично узагальнено та вирішено завдання щодо науково-теоретичного обґрунтування механізмів реалізації цивільно-військового співробітництва (далі – ЦВС) у секторі безпеки і оборони України (далі – СБіО України), проаналізовано сучасний стан їх реалізації та розроблено рекомендації органам державного та військового управління щодо вдосконалення механізмів реалізації ЦВС у СБіО України. Реалізовані завдання дослідження дають можливість сформулювати висновки та рекомендації.
Аналіз діючої системи, основних та допоміжних функцій ЦВС дав змогу сформулювати основні завдання ЦВС складових сил безпеки та оборони України.
Запропоновано авторське визначення поняття цивільно-військового співробітництва у секторі безпеки і оборони України, як системної діяльності складових сил безпеки та оборони України для взаємодії з об’єктами цивільного середовища, спрямованої на захист національних інтересів України від загроз, за допомогою військових та невійськових сил та засобів та з урахуванням досвіду держав-членів НАТО.
Надано авторську класифікацію механізмів ЦВС у секторі безпеки і оборони України: організаційного, правового, політичного, інформаційного та спеціального. З’ясовано їх роль у системі військового та державного управління.
На підставі аналізу характеристик вищезазначених механізмів запропоновано авторське визначення механізмів ЦВС у СБіО України, як системної діяльності органів державного управління, органів управління складових СБіО України, урядових, неурядових та міжнародних організацій, визначених посадових осіб, які об’єднані спільними цілями та завданнями, спрямованими на забезпечення національної безпеки за допомогою належного використання комунікативних можливостей держави: зв’язків з громадськістю, інформаційних та психологічних операцій, цивільно-військового співробітництва із загальною метою просування загальнодержавного наративу та формування розуміння суспільством діяльності складових СБіО України, а також налагодження постійної ефективної координації силового блоку та інших інститутів громадського суспільства.
Проведено системний аналіз нормативно-правової бази стосовно механізмів ЦВС у СБіО України, який засвідчує, що в процесі формування правової системи впровадження ЦВС у СБіО України як частини міжвідомчої (сил безпеки та оборони України), триває процес узгодження з міжнародно-правовими актами за загальноєвропейськими стандартами. Виявлено, що на сьогодні складові сил безпеки та оборони України, відповідальні за реалізацію ЦВС, не функціонують як єдина система ЦВС у СБіО України з урахуванням низки стримуючих чинників розвитку ЦВС у СБіО, а саме: низька ефективність системи взаємодії складових сил безпеки та оборони України; нерозуміння представниками державних органів засад функціонування та принципів ЦВС; недостатній рівень розвитку міжнародної взаємодії у сфері ЦВС; потреба у навчанні співробітників у сфері ЦВС кризовим і стратегічним комунікаціям та стратегічному плануванню; складність у розумінні поняття “цільової аудиторіїˮ з певними особливостями формування наративів для них; особливість застосування нового типу зовнішньої агресії з різноманітними політичними, економічними, інформаційними, соціальними, інфраструктурними засобами протистояння поряд з традиційними військовими операціями тощо.
Виявлено та сформульовано проблемні питання функціонування механізмів реалізації ЦВС у СБіО України, а саме: низький рівень правового регулювання питань щодо спроможностей СБіО України у сфері ЦВС, як складової загальнодержавної та міжвідомчої системи ЦВС; відсутність концептуальної правової бази з питань врегулювання механізмів ЦВС у СБіО України; невизначеність загальних засад функціонування, форм і методів, складових та інших параметрів ефективного функціонування системи ЦВС у СБіО України у чинній нормативно-правовій базі, з урахуванням поточних загроз національній безпеці України; слабка ефективність міжвідомчої взаємодії; необхідність нормативного закріплення механізмів ЦВС у СБіО України, створення навчально-наукових центрів ЦВС у складових СБіО України відповідно до стандартів, застосованих державами-членами НАТО, розбудова належної навчально-методичної бази у цій сфері; низький рівень розвитку міжнародної взаємодії у сфері ЦВС у СБіО України; необхідність проведення заходів матеріально-технічного забезпечення у форматі проведення відкритих закупівель некритичних номенклатур; наявність відчуття у певної частини населення України відсутності зовнішніх загроз інформаційного характеру та чіткого розуміння причин і джерел їх появи; потреба у навчанні співробітників у сфері ЦВС кризовим і стратегічним комунікаціям та стратегічному плануванню тощо.
Розглянуто реалізацію ЦВС у складових сил безпеки та оборони України, а саме у Збройних Силах України та Національній гвардії України. Підтверджено, що на сьогодні складові сил безпеки та оборони України, відповідальні за реалізацію ЦВС, не функціонують як єдина система ЦВС у СБіО України.
