Демченко С. А. Притча у давній українській літературі: еволюція жанру

Дисертація є першою спробою систематизації відомостей про жанр притчі в українській літературі від давнини до ХІХ ст. Дослідження передбачає розробку дефініцій, докладний аналіз текстів притч, притч-художніх засобів (прислів'їв, приказок, афоризмів тощо), парабол як функціональних різновидів притчі в творчому спадку Кирила Туровського, Митрополита Іларіона, Данила Заточника, Василя Суразького, Клірика Острозького, Івана Вишенського, А. Радивиловського, І.Максимовича, Г.Кониського, С.Величка, С. Полоцького, Г.Сковороди, у ряді анонімних творів ("О лжеучителях", "Притча про жіночу злобу", "Притча про витязя і про смерть", "Варіант малоросійський "Притчі про витязя і про смерть", про цигана й хазяїна з трагікомедії Г.Щербацького „Фотій" та ін.). З'ясовано еволюційні особливості української літературної притчі на рівні змісту, форми, ознак та функцій у зазначений історичний період. Серед найважливіших закономірностей зародження і становлення української літературної притчі визначено наступні: від давнинидо ХVІ ст. переважала практика переробки запозичених сюжетів. Перші зразки самостійних літературних творів цього жанру з'являються у ХVІІ-ХVІІІ століттях. У Х-ХVІ ст. зміст притч був позначений відвертою християнською моралізацією. У ХVІ-ХVІІІ ст. в притчах знайшли відображення світські й філософські теми. Найкращі зразки притч і парабол представлені у творчості Г.Сковороди.