Мандрікова К. О. Розумність у правовому регулюванні: вимоги до нормотворчості та правозастосування

Дисертацію присвячено дослідженню розумності як правового феномену та значенню розумності як системи вимог, що висуваються до правового регулювання. У роботі демонструється послідовна зміна підходів до категорії "розумність" в історії філософії в цілому та в філософії права зокрема, розглядаються особливості її сприйняття у світлі класичних підходів до право розуміння. У роботі доводиться, що розумність є однією з універсальних вимог, що визначають характер права в цілому і напрями його подальшого розвитку та діють у всіх галузях та інститутах права, що дозволяє визначити її як загальний принцип права. Наголошується на тому, що принцип розумності, окреслюючи в певній ситуації лише коридор можливостей, прямо не визначаючи конкретний варіант поведінки, має на меті захист правової системи від явно нерозумних моделей поведінки і визнає всі інші такими, що йому не суперечать. Демонструється співвідношення розумності з принципом добросовісності та принципом пропорційності; крім того, вона розглядається як складова принципу верховенства права. Зміст принципу розумності розкривається через сукупність вимог, які висуваються до нормотворчості і правозастосування: обґрунтованість, послідовність, розсудливість, відповідність здоровому глузду, обачність, доцільність та ефективність. Крім того, піддаються аналізу юридичні стандарти, що ґрунтуються на принципі розумності: розумна людина, розумні строки, розумні сумніви, розумна підстава, розумні очікування, явна необґрунтованість та ін. З'ясовуються особливості втілення вимог розумності у романо-германській правовій, англо-американській правових сім'ях та у межах релігійного права (канонічне право, мусульманське право, іудейське право).