Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають у зв’язку з участю глави держави у формуванні та здійсненні антикорупційної політики. Предмет дослідження – теоретико-правова характеристика ролі інституту глави держави у формуванні та здійсненні антикорупційної політики. У межах здійсненого дослідження сформульовано низку теоретичних та практичних положень і висновків, зокрема: вперше:- систематизовано інституціональні завдання і повноваження Президента України в якості важливої політико-правової складової процесу стратегічного формування та тактичної реалізації державної антикорупційної політики;
- обґрунтовано, що у країнах із президентською та змішаною формою правління інститут глави держави об’єктивно набуває ознак головного та визначального суб’єкта процесу формування та реалізації антикорупційної правової політики;
- доведено, що обов’язок інституту глави держави щодо формування та реалізації антикорупційної правової політики країни визначається насамперед прерогативними та універсальними функціями Президента України, тобто функціями належними лише цьому інституту влади, зокрема, функцією забезпечення державного суверенітету та національної безпеки, а також функцією забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян тощо;
- запропоновано авторську модель системного реформування Національної ради з питань антикорупційної політики при Президенті України шляхом розширення її функцій як консультативно-дорадчого та допоміжного органу, посилення наявного персонального складу цієї ради відповідними керівниками вищих органів державної влади (у тому числі й правоохоронних органів), а також її керівництва безпосередньо Президентом України, що у такий спосіб братиме на себе персональну відповідальність за стан корупції у державі;
- обґрунтовано необхідність проведення кодифікації антикорупційного законодавства та прийняття Антикорупційного кодексу України, зважаючи на наявність колізійних норм та прогалин у чинному антикорупційному законодавстві України; удосконалено:- методологічні засади дослідження корупції як соціально-правового феномену у сучасних умовах державно-правового розвитку, побудовану на використанні широкого міждисциплінарного підходу;
- положення про необхідність формування і функціонування спеціального апарату глави держави, що покликаний сприяти комплексному забезпеченню усіх напрямків його антикорупційної державної діяльності;
- доктринальні підходи до визначення ролі і місця глави держави у розробленні та реалізації антикорупційної політики держави;
- типологізацію та класифікацію явища корупції, що передбачає виокремлення «елітарного» типу корупції, корупції середніх ешелонів влади, «низової» корупції та корупції «від злиднів», а також наголошено на вагомій ролі інституту глави держави у процесі протидії корупції; отримали подальший розвиток: - положення про координуючу роль Президента України у процесі формування та реалізації антикорупційної правової політики;
- теоретична позиція щодо важливої ролі суб’єктивного фактору у подоланні корупції, насамперед, політичної волі глави держави;
- аргументація тези про те, що запорукою успіху антикорупційної боротьби покликана стати розробка довгострокової антикорупційної стратегії, яка має комплексний та системний характер;
- наукове уявлення про те, що в основі системи подолання корупції лежить принцип мінімізації різниці доходів найбагатших та найбідніших громадян держави, що запобігає процесам соціального розшарування суспільства та сприяє налагодженню соціального консенсусу, а разом з тим призводить до ліквідації самих причин корупційних проявів.
