Музика М. П. Ірраціональність як напрям посткласичної філософії права.

Робота присвячена філософсько-правовому осмисленню ірраціональності як напряму посткласичної філософії права. Дослідження ґрунтується на власній методології, що складається з дихотомії «класика-посткласика», що дало змогу виокремити особливості і класичної, і посткласичної парадигм у праві. Відтак зроблено висновок про раціоналізацію та об’єктивацію методології класики, суб’єктивацію та антропологізацію посткласичної методології. Методологія класики, основу якої становить логічність, обстоює позицію про універсальність наукового методу пізнання і права як незмінного набору істин, використовуючи метод індивідуалізму. Натомість методологія посткласичної парадигми характеризується інтерсуб’єктивним типом правопізнання, в основу якого закладені ідеї ірраціоналізму. Найбільш застосовуваним методом у посткласичній парадигмі є діалектичний метод, який став підґрунтям методологічного аналізу ірраціоналізму у праві. Запропоновано розглядати ірраціоналізм у двох аспектах: у широкому – як філософсько-правовий напрям, що вказує на обмеженість раціонального пізнання (розумному спогляданню світу ірраціоналізм протиставляє чуттєве споглядання, інтуїцію, інстинкт, віру та інші пізнавальні здібності, що дають змогу отримати знання, недоступне розуму); у вузькому – під ірраціоналізмом слід розуміти філософсько-правові концепції, школи, що виникли в результаті розвитку посткласики і були реакцією на раціоналістичну віру в безмежні можливості людського розуму, характеризувалися прагненням або спростувати раціоналізм взагалі, або обмежити його надмірні домагання на істину (йдеться про волюнтаризм, філософію життя, інтуїтивізм, феноменологію права, екзистенціалізм).