Дисертація є першою спробою комплексного дослідження поезії Революції Гідності та модифікацій сучасної лірики руху Опору в контексті революційних віршів ХХ–ХХІ ст. У роботі висвітлено ґенезу революційної лірики, доведено, що поезія повстань засвідчує спадкоємність традицій. Критична рецепція теоретичних праць українських дослідників переконує у тяглості традицій від стрілецької творчості та підпільної поезії до лірики опору доби незалежності.
У контексті аналізу поезії руху Опору ХХ–ХХІ ст. висвітлено суспільно-історичні передумови її зародження, досліджуються наукові студії з філософії, історії, соціології, політології про історію та політичні обставини рухів Опору ХХ–ХХІ ст. Літературознавчо-теоретичні засади роботи сформовані на основі праць С. Андрусів, У. Еко, О. Забужко, О. Кузьменко, Н. Мусієнко, М. Павлишина, Я. Поліщука, Т. Салиги, Л. Сеника, Л. Таран, І. Франка, О. Чебанюк, І. Яремчук та ін.
У ході аналізу з’ясовано, що вірші кризового періоду слід розглядати як знаки культури у тісному взаємозв’язку автор – текст – реципієнт. Тому в цьому контексті – визначальна роль рецептивної естетики у сприйнятті таких новотворів. Особливу увагу зосереджено на антропологічній інтерпретації художнього тексту, а також на модифікації віршів з естетичних на соціологічні. Тому першорядним методологічним засобом вважаємо рецептивну естетику, крізь призму якої увиразнюється сугестивна наповненість лірики Майдану і, що важливо, окреслюється творча її рецепція читачем. Цілісний аналіз поезії Революції Гідності дає підстави стверджувати, що Перша світова війна стала платформою для розвитку і накопичення традицій національно-визвольної творчості, насамперед ідеться про стрілецьку творчість і вірші про бій під Крутами, які зіставляються з поетичними текстами інших зламних епох. Простежено вплив символістських тенденцій через систему образів-символів у повстанських текстах. У цьому аспекті увиразнено образ поета-воїна, зокрема артикульовано наявність у нього моральних і духовних характеристик.
Поезія Другої світової війни та післявоєнного періоду посідала важливе місце у формуванні національно-визвольної ідеології українців. Проаналізовано вплив соцреалізму на літературну творчість українських митців, окреслено тогочасні умови творення літератури, її вихід у підпілля, доведено вплив на неї колоніальної залежності України. Дослідження поетичних текстів дає підстави розглядати творчу діяльність поетів у тих умовах як один із видів збройної боротьби. Наголошено на документалізмі поезії, оскільки за часів тотальних суспільних заборон і нищення української культури, саме література була своєрідним щоденником історичних подій. Нині в українській посттоталітарній теорії Помаранчеву революцію називають «національним фестивалем», або карнавалом. Зосереджено увагу на ролі гумору і сміху задля збереження емоційної рівноваги протестувальників.
Поезія Революції Гідності перейняла пафос естетизації героїки і смерті, властивий поезії національно-визвольної боротьби минулого століття. Однак, осучаснивши підпільну поезію, вона створила власні естетичні коди.
Майданній ліриці притаманні стильові конвергенції, що виражають хаотичність світобачення революціонера і найповніше реалізуються в синтаксисі (обірвані, неповні, називні речення), риторичності (використання знаків оклику, інверсії) тощо. Художніми домінантами поезії Революції Гідності вважаємо: символічність, експресивність, сугестивність, апокаліптичність, екзистенційність та ін. У ній досліджено оригінальність втілення фольклорної символіки, що засвідчує етнічну ідентичність. Експресивність зумовила сугестивний складник революційної лірики. Психологічне неприйняття масових смертей в центрі столиці незалежної держави стали причиною своєрідної віршотерапії, тобто поетичної саморефлексії. Апокаліпсис мислиться як страшна реальність буття, що визначає катастрофічний топос Майдану. Наголошено, що автосугестія апокаліптичної дійсності й спровокувала стихійну креативність під час Революції Гідності.
