Коваль Н. Т. Засадничі принципи правозастосування у розбудові правової держави: методологічні основи концептуалізації.

Правозастосування розглядається як особлива форма реалізації права, як багатоаспектний чинник регулювання суспільних відносин у правовій державі. Обґрунтовуючи сутність базових принципів організації і методики правозастосовної діяльності, здійснюється аналіз механізмів функціонування правової держави, специфіки правореалізаційної практики в ній з врахуванням визначальної ролі принципу верховенства права. На основі дослідження методів, підходів і засобів пізнання правової дійсності з’ясовується можливості прагматичної реалізації у вітчизняній юриспруденції конституційно закріпленого положення про правовий характер зазначеної державності. Особливу увагу приділено визначенню ролі юридичних гарантій в удосконалені системи правозастосування, приведення її у відповідності з ідеалами правової держави, виявленню факторів, що перешкоджають гарантуванню правозаконності, становленню правового характеру вітчизняної системи правозастосування. Обґрунтовано низку конкретних пропозицій та рекомендацій щодо підвищення якісного рівня та ефективності правозастосовної діяльності. Ідеї правової держави виокремлюються у змістовні частини, що визначають сутність і напрям трансформації системи правозастосування (йдеться насамперед про характерні особливості правової держави у праксеологічній, аксеологічній, антропологічній, формально-юридичній площині, а також в інституційному, організаційно-методичному і інструментальному плані. Правова культура суб’єкта правозастосування трактується як різновид правової культури суспільства, що передбачає ставлення до прав і свобод людини як до загальновизнаних цінностей застосування правових норм як необхідних і найбільш доцільних правил поведінки; усвідомлення своєї соціальної ролі у процесі індивідуального регулювання суспільних відносин.