Дисертація є першим комплексним дослідженням питань, пов’язаних із перевіркою доказів у кримінальному процесі України. Дисертація являє собою доктринальний підхід до розуміння перевірки доказів як неодмінного компонента процесуального доказування і розкриття процесуальних можливостей суду, інших суб’єктів доказування із перевірки доказів крізь призму КПК та практики його застосування.
У дисертації розкрито зміст і розмежовано поняття перевірки та дослідження доказів, визначено їх значення у відповідних нормах КПК, обґрунтовано, що предметом перевірки доказів є їх належність, допустимість та достовірність, визначено способи перевірки доказів та виокремлено особливості перевірки показань, документів, речових доказів, висновку експерта, доведено, що з’ясування репутації свідка (ч. 2 ст. 96 КПК) суперечить правовій природі перевірки достовірності доказів. Запропоновано удосконалення чинного КПК шляхом доповнення, виключення та внесення змін до окремих його статей, що стосуються перевірки доказів.
Сформульовано наукові погляди щодо поняття перевірки доказів як діяльності із з’ясування змісту доказів, зіставлення доказів між собою, збирання нових доказів з метою з’ясування належності, допустимості та достовірності вже наявних доказів. Обґрунтовано, що розмежування між перевіркою та оцінкою доказів варто проводити за чотирма критеріями, а саме: по-перше, що перевірка – це поєднання практичних дій та логічної розумової діяльності, в той час як оцінка – це суто логічна розумова діяльність; по-друге, що оцінка доказів відбувається безпосередньо перед прийняттям владного процесуального рішення, тоді як перевірка передує оцінці; по-третє, що предметом оцінки, на відміну від перевірки, виступають не лише належність, допустимість та достовірність, а й достатність доказів; по-четверте, що перевірку доказів здійснює значно ширше коло суб’єктів, в той час як юридично значиму оцінку доказів здійснюють лише слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд.
Обґрунтовано, що перевірку доказів мають право здійснювати такі суб’єкти: слідчий, прокурор, підозрюваний, обвинувачений (підсудний), особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, особа, щодо якої вирішується питання про звільнення від кримінальної відповідальності, їхні захисники та законні представники, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), а також слідчий суддя та суд.
Основою дисертації стали нормативно-правові акти, доктринальні праці українських та зарубіжних вчених у галузі кримінального процесу та теорії доказів, вісімдесят дев’ять судових рішень судів усіх інстанцій, а також десять рішень Європейського суду з прав людини, результати опитування сто дванадцяти практичних та науково-педагогічних працівників.
Практичне значення дисертації полягає в можливості використання отриманих результатів: як правове обґрунтування внесення змін до КПК; як підґрунтя для подальших досліджень в галузі теорії доказів; як рекомендації суддям, прокурорам, адвокатам, слідчим; як матеріал при розробці відповідного навчально-методичного забезпечення (текстів лекцій, підручників, навчальних посібників) для викладання таких навчальних дисциплін як “Кримінальний процес”, “Теорія доказів”, “Актуальні проблеми кримінального процесу”, “Прокуратура України”, “Адвокатура України” та інші.
