У дисертації обґрунтовано механізми інтеграції внутрішньо переміщених осіб в Україні та реалізації довгострокових рішень щодо цієї групи громадян як пріоритету державної соціальної політики в Україні та подано напрями їх удосконалення на основі запровадження консолідованого механізму.
Визначено особливості формування механізмів інтеграції внутрішньо переміщених осіб та показано, що державні органи загалом ефективно відреагували на кризу, хоча інституціональна структура щодо надання послуг внутрішньо переміщеним особам була ускладнена залученням багатьох міністерств та відомств до надання підтримки внутрішньо переміщеним особам без будь-якої справжньої координації між ними. Доведено, що протягом 2014-2018 рр. в Україні було закладено важливі організаційно-правові засади забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб – створено Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, яке інтегрувало діяльність Міжвідомчого координаційного штабу, до якого входили представники 15 міністерств і відомств; прийнято Закон України «Про права і свободи внутрішньо переміщених осіб», а також низку підзаконних нормативних актів Кабінету Міністрів України Кабінетом Міністрів України визначено 26 стратегічних напрямів у Національній стратегії у сфері прав людини та прийнято План дій щодо її реалізації, схвалено Стратегію інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року та Стратегію інформаційної реінтеграції Донецької та Луганської областей.
Визначено суб’єктів громадянського суспільства, які активно долучилися до діяльності у сфері забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб (27 міжнародних організацій та 120 українських, включаючи їхні обласні представництва, які працюють безпосередньо з внутрішньо переміщеними особами).
На основі аналізу потреб внутрішньо переміщених осіб встановлено чинники, які уповільнюють їх інтеграцію. Це, зокрема, відсутність постійного житла (що змушує багатьох внутрішньо переміщених осіб повертатися на попереднє місце проживання, навіть якщо їх будинків там не залишилося); працевлаштування як спосіб забезпечення засобів до існування (40% внутрішньо переміщених осіб не можуть знайти роботи відповідно до свого професійно-кваліфікаційного рівня, відчувають дискримінацію з боку роботодавців); матеріальне забезпечення (навіть ті, хто працює, не можуть забезпечити всі потреби сім’ї – орендна плата, одяг, харчування, освіта, здоров’я, розвиток дітей тощо). Серед незадоволених потреб внутрішньо переміщених осіб – доступ до медичного обслуговування, освіти, нереалізованість громадянських прав, доступ до інформації. Негативне ставлення до внутрішньо переміщених осіб впливає на емоційний стан людей, обумовлює їх депривацію і погіршує їх здатність до інтеграції.
Систематизовано зарубіжний досвід реалізації довгострокових рішень щодо внутрішньо переміщених осіб та визначено пріоритетні напрями цієї діяльності: забезпечення тимчасовим і постійним житлом (першочергове забезпечення переселенців тимчасовим житлом з наявного житлового фонду, а також їх розселення в адміністративних будівлях і спеціально створених тимчасових поселеннях; отримання постійного житла: розселення у спеціально побудованих котеджних містечках (що заважає їхній інтеграції в місцях проживання, спричиняє сегрегацію внутрішньо переміщених осіб) або відремонтованих квартирах; надання грошових компенсацій за втрачене та частково зруйноване житло, чи безвідсоткової позики на придбання житла); забезпечення прав зайнятості (збереження існуючих форм стимулювання зайнятості та стандартів надання соціальної допомоги у зв’язку з безробіттям); надання грошової матеріальної допомоги найуразливішим внутрішньо переміщеним особам (що може спричинити формування ментальності утриманців); гарантії соціального забезпечення (право на безкоштовну середню освіту, медичне обслуговування та пенсійне забезпечення); створення спеціального державного органу, який відповідає за роботу з внутрішньо переміщеними особами та розробка відповідної нормативно-правової бази). Центральною у вирішенні проблеми має бути гуманітарна складова, яка не повинна залежати від політичних рішень. Доцільним видається запозичення грузинського досвіду щодо впровадження єдиного багатофункціонального реєстру внутрішньо переміщених осіб.
