У дисертації здійснено теоретико-правовий аналіз спортивного права як предмета досліджень в юридичній науці, охарактеризовані визначення феномена спортивного права в літературі. Відзначено, що переважне розуміння спортивного права як комплексної галузі національного права не є достатньо обґрунтованим, оскільки виокремлення даної галузі базується на дискусійних критеріях предмета і методу правового регулювання. Стверджується, що критерієм виділення галузі спортивного права повинна бути специфіка самих норм, з яких складається дана правова галузь, а не ті відносини, на які спрямована їх регулятивна дія. При цьому 21 зазначено, що регулювання суспільних відносин у сфері спорту здійснюється правовими нормами не тільки держави, а й інших суб’єктів правотворчості, які належать до кола суб’єктів особливого суспільного інституту, яким є спорт. Відзначається, що нормативна сфера спорту включає спортивно-технічні норми, спортивно-регламентні норми та організаційно-спортивні норми; саме дві останні категорії норм складають систему нормативно-правового регулювання спортивних відносин – спортивне право, на відміну від комплексу спортивнотехнічних норм, якими регламентується спортивна діяльність у різних видах спорту в рамках відношення «суб’єкт-об’єкт», що не має правового характеру. З’ясовуються загальні підходи до нормативного регулювання сфери спорту, необхідність встановлення характеру суспільних відносин у цій сфері, а також тих правил і норм, які її регулюють, та визначення кола джерел спортивного права. У зв’язку з цим досліджено специфіку спортивної діяльності, пропонується авторська дефініція поняття спорту, як суспільного інституту, та методологічні підходи до визначення предмета спортивного права. Відзначено особливу природу спортивної діяльності та коло її суб’єктів, а також інших суб’єктів спорту. Наголошено, що органи публічної влади не є інституційними органами спорту, на відміну від органів спортивного самоуправління в рамках інституту спорту, а тому вони не є суб’єктами спорту. Через це відносини суб’єктів спорту з іншими суб’єктами (адміністративні, цивільні, трудові, міжнародні, процесуальні відносини тощо) регулюються нормами відповідної галузі права, а не спортивним правом, і в таких відносинах їх учасники виступають як суб’єкти адміністративного тощо права, а не як суб’єкти спортивного права. Сформульоване загальне поняття спортивного права – як галузі світової правової системи, яку складають правові норми, що регулюють права та обов’язки суб’єктів спорту у спортивних правовідносинах. Визначено види спортивного права: глобальне (наднаціональне), національне та субінституційне спортивне право. Кожний вид спортивного права відзначається специфікою спортивних відносин та особливим суб’єктним складом цих відносин. Досліджено практику нормативно-правового регулювання сфери спорту в Україні, визначено проблеми галузевого розвитку спортивного законодавства та сформульовано пропозиції щодо його вдосконалення.
