Дисертацію присвячено висвітленню поетикальних аспектів української ґотичної прози другої половини ХІХ – початку ХХ століття та дослідженню ґенези ґотичного жанру на українських теренах.
Загальносвітова естетична парадигма літературної ґотики проявилася і в українському культурно-мистецькому процесі. Конститутивними її домінантами є триєдина цілісність основних ґотичних категорій (таємничості – напруженого очікування – страху). Відтак доведення факту існування цього жанру в нашій літературі сприяє спростуванню надуманого міфу про так звану «неповноту» українського літературного процесу.Своєрідність української ґотики, яка проявляється у зверненні до власних невичерпних фольклорних надр, національної демонології та подекуди в іронічному сприйнятті останньої, в імпліцитному натуралізмі та редукції категорії жаху, в контамінації фантасмагорії з оніричними елементами суттєво поповнює своєю оригінальністю, самобутністю, колоритом інваріант світової ґотики. Детермінантою стилістичної неповторності української літературної ґотики є індивідуальна авторська майстерність окремих українських письменників, зокрема тих, які перебували під впливом ґотичної поетики, що, своєю чергою, вписувалася у ширше річище романтичної і почасти навіть модерністської естетики. Зокрема, у малій прозі це ґотичні оповідання О. Авдиковського, М. Александровича, І. Барщевського, Ю. Будяка, К. Ванченка-Писанецького, І. Гавришкевича, Г. Данилевського, Є. Згарського, Н. Кибальчич, Н. Кобринської, М. Костомарова, А. Крушельницького, Ф. Кудринського, Х. Купрієнка, Б. Лепкого, І. Липи, І. Наумовича, М. Петрушевича, К. Поліщука, В. Росковшенка, Л. Сапогівського, Л. Старицької-Черняхівської, О. Стороженка, М. Чайковського, М. Яцкова; у повістевій белетристиці – П. Куліша («Огняний змій»), Г. Мачтета («Заклятий козак»), О. Стороженка («Марко Проклятий»), А. Чайковського («Козацька помста»); у романі як жанрі великої прози – «Петрії і Довбущуки» І. Франка. Літературна ґотика на українських теренах зародилася у надрах національного фольклору, кристалізувала свій поетологічний континуум у період бароко, однак самобутньо розвинулася в епоху романтизму, відшліфувавши власну жанрову парадигму. Національна ґотика – своєрідна й оригінальна. Завдяки її емблематичній спорідненості з фольклором вона зберігає особливий національний колорит і містить у собі рудименти колективної генетичної пам’яті нашого народу, а тому й продовжує активно й самобутньо розвиватися в українському літературному процесі.
