Карач А. В. Неоміфологічні мотиви в українській поезії 1990-х років: трансформація і художні функції.

У пропонованій дисертації здійснено всебічний і найбільш повний на сьогодні аналіз неоміфологічних мотивів української поезії останнього десятиліття ХХ століття (І. Андрусяка, Ю. Бедрика, М. Брацило, В. Виноградова, О. Галети, С. Жадана, М. Кіяновської, О. Куценко, Г. Крук, В. Махна, Р. Мельникова, С. Процюка, М. Савки, Е. Свенцицької, Р. Скиби, І. Старовойт). За основу взято «трихотомічну модель мотиву», запропоновану А. Тимченко. Під час розгляду політеїстичної і монотеїстичної природи трансформованого художнього простору виокремлено «ядро» (культурний код), «тіло» мотиву (конкретні значення), «мотивне поле» (багатоаспектні зв’язки). Розкрито особливості переосмислення поетами й поетками 1990-х років язичницького (в межах космогонічних, фітоморфних, зооморфних мотивів), біблійного (в межах мотиву мандрів/блукань), античного міфосвіту. Окреслено художні функції позачасовості й позапросторовості, циклічності, багатовимірності, «формально-змістової “соборності”» (за А. Нямцу), «негативного паралелізму» (за Є. Мелетинським), позамовної реальності та ін. Визначено, що мистецька реконструкція у поезії 1990-х років вплинула на появу авторського міфологізування, пов’язаного з трансформованими образами божеств, звірів, чудовиськ, міст і країн.